— Кхгм, Левку, — велемовно закахикав слідчий.
— Ну добре-добре, мене вже нема.
Упосліджений поет, упевнившись, що ніхто не дивиться, ковтнув нахильцем з Янового келиха, і таким робом здобувши шукану нагороду, рушив за своєю зорею.
— Мартин, — відірвавши погляд від пакунка, мовив Ян, — ти нащо розказав йому про Гадюку?
— Йому буде корисно, — буркнув слідчий.
— Тобто?
— Ой, ну гаразд. Писульками нині, либонь, на життя не заробиш… Твій коханий Левко Шах працює на контррозвідку. Хоча, по-моєму, і на розвідку теж. Не знаю, правда, на чию.
— Ага! — кивнув Ян. — Це пояснює деякі речі.
— Ну давай, не тягни, відкривай пакунка! — нетерпляче смикнув його Мартин.
Ян неохоче розгорнув папір. Під ним — пошарпаний та поплямований чорнилом зошит. Всередині — дрібний ламаний текст, знаки та карлючки.
— Ти бач… — протягнув Мартин, — а я думав, Сегал вигадав його, аби виграти час.
— Левінів щоденник? — здивувався Ян. — А мені він нащо? Цикута і та у хазяйстві придалась би. А це…
Ян розгорнув зошита навмання, прочитавши перший-ліпший уривок зрозумілого тексту.
«Зустріч з таємним будить невтишиму спрагу — жагу світла й розуміння. Шехіна є предметом жаги, і кличуть її коханою, нареченою у вигнанні. Навіть найбільші мудреці порівнюють тугу за Прихованим та кохання до жінки».
Ян гмукнув, гортаючи далі.
«Вона не світла і не свята, та, чия суть — присутність прихованого, відчуття таємниці, що вимагає розгадки. Вона — це темрява, що може прийняти світло, тому сказано „ніч“, і дійсно, вона має властивості ночі, після якої надходить осяйний ранок».
Он, значить, як.
— То що там? — зазираючи другові через плече, поцікавився Мартин. — Усі таємниці світобудови?
— Усі таємниці… — погодився Ян, — і жодної розгадки.
— А, ну тоді все гаразд, — втішився слідчий. — Ніколи не думав, що життя — це задачник із правильними відповідями десь наприкінці.
— Задачник? Бр-ррр! — згадав свою юність Ян. — Нудьга і наруга. А ще й, дійшовши кінця, з’ясовуєш, що в тих відповідях — купа помилок.
Мартин серйозно кивнув.
— Добре, що все це позаду.
— І не кажи.
Пізніше Ян прочитає Левінів щоденник, ретельно розбираючи його плутані посилання. Претензійні та сумні мудрування старого стануть його власними ваганнями та здобутками, проте він так і не збагне, чому той був настільки певен у нездоланності кордонів між світами. Сторонні стають близькими, а рідні — чужинцями, і нічого не вдієш, і Каббала тут зовсім ні до чого.
А потім, одного вечора в його двері постукає молода жінка, котра забула в його домі частинку свого життя. І він матиме вдосталь мудрості, аби впустити її і не відпускати більше, бо відштовхуючи любов, стаєш чужинцем самому собі, вигнанцем у власному Едемі.
Проте він часто думатиме про іншу, котра з власної волі вибрала вигнання. Її шлях — неходжений, невідома — ціль, таємна — нагорода. Адже, сказано, є у вигнанні велич, котру не судилося збагнути простим подорожнім.
Ацилут
Блідо-золоте сяйво розтікається над землею, наче густий липовий мед. Наче молоко — біляста мла над виднокраєм. Молоко і мед. Білі одежі, гаптовані золотом.
Млисте світло сочиться в зіниці вікон, запалюючи ясні жаринки у волоссі жінки, що ледь торкається скла чолом. Вона виглядає молодою, проте в полум’ї її рудого волосся зрідка спалахує зрадливе срібло, а в кутиках вуст ховається гірка тінь.
Вперше за своє життя вона не знає, до якого світу належить. Не знає, чи йде, чи повертається. Не знає, чи завершує призначене, чи лише розпочинає. Зараз, між світами, втрати ще не стали втратами, а здобуте ще не надбало жодних виразних рис.
Проте навряд чи приречення, нині мовчазне й причаєне, дозволить їй вікувати у спокої. Надто добрий із неї погонич, надто добрий, аби коритися звабі людського щастя.
Ту притчу було складено для неї, про неї, про таких як вона. «Мене відіслано з дому, щоб поганяти ослів», — говорить Амнон-Саба. Поганяти, підштовхувати, рухати вперед чиїсь неквапні душі та незграбні долі.
Лише завершивши свою роботу, погонич може повернутися додому. Тільки допомагаючи рухатись іншому, просуваєшся сам.
Чи завершиться колись моя робота? — питає вона у білого неба. Чи буде у мене дім, куди я зможу повернутись? І розуміє раптом, що бажання її безглузді. Бо що таке дім? Стіни, зведені любов’ю, і двері, замкнені страхом. Який би не був, дім ділить світ навпіл, прокладаючи межу, котру часом буває непросто переступити.