Накопичуючи знання, слід пам’ятати про свою мету — виправлення душі. Пам’ятати, що є лише один Творець і єдина корона. Ось, що сказав Творець місяцеві, який прагнув стати денним світилом: «Іди, і зменш себе». Той, хто роз’єднує світло Творця, буде проклятий, як перший змій, і повинен буде померти.
Той же, хто зуміє осягнути, що у світі Єдиного — все одне, без всякої відмінності, побачить, що навіть протилежності щезають, і нечистота зникає зі світу.
Єврейський квартал тулився до Староміської площі, наче бідний родич — до маєтної родини. Колись давно його було навіть запнуто ланцюгами, а відтак відгороджено від решти світу кордонами ворожнечі. Його мешканців силували носити ганебний знак, винуватили в обрядних убивствах, зневажали і сахались, брали в борг, кликали до палаців, а потім нищили на порогах власних осель… Багато чого пам’ятає квартал Йозефів і, хоч нині його халупи і храми лягли під фундамент новобудов, тут і досі чувся дух відокремленості та цупке, тепле відчуття громади.
Ян здригнувся; іноді він відчував себе чуткою антеною, що підхоплює хвилю чужих потерпань… Нині тут просто бриніло судомною, гарячою бентегою; Мартин повів носом, наче негодований хорт, що почув запах крові.
— Так, Янчику… — суворо промовив він, зупинившись коло брами одного з будинків, де вже стояла поліцейська машина, — не передумав іще? Ні? Ну, по правді, з тебе більше шкоди буде, ніж користі, але нехай уже… Дивись лише, не пхайся, куди не слід, не торкайся нічого, питань дурних не став. Гаразд?
Ян із подивом відзначив, що його старий приятель обернувся нині на щось цілковито незнане, навіть обличчя його змінилося, утворивши жорсткий, незворушний рельєф.
— Е… авжеж, — промимрив радіо-ведучий, — мовчатиму, як злидень у приймах.
— Ти диви… — на мить у суворому сірому фасаді мовби відімкнулося віконечко, звідки визирнув старий знайомець, — може й вийде з тебе що… До речі, цей плащ тобі страшенно пасує. Виглядаєш, наче той е-ее… ексцентричний детектив із серіалу. Ну, ходімо.
Ой як дотепно, мовчазно пожалівся Ян. Мартин іще в «Гладоморні» змусив його скинути тренч і лишити парасолю, вдягнувши натомість позичений у шинкаря плащ. Йому, бачте, не годилося вести на місце злочину особу, вбрану мовби на який фестиваль. От, правда, Ян так і не впевнився, що нині він виглядав хоч трохи краще. Втім, невдовзі ця обставина втратила найменшу вагу.
В невеличкій приймальні на кріслах для відвідувачів сиділо троє — літній поліцейський в зім’ятому кашкеті, втомлена жіночка з тлустою валізою на колінах та чорнявий молодик, чиє напружене, затяте обличчя одразу ж привертало до себе увагу. Він, здавалося, ледь втримував величезний тягар, що, впавши, міг спричинити каліцтва та збитки. До того ж, він був напрочуд гарним, що аж викликало якусь мовчазну підозру.
— Нарешті! — підкинулась жіночка. — Чого так довго? Ми ж без вас і почати як слід не можемо — бо ж потім будете нарікати, що ми вам атмосферу порушили…
Несхвально хитнувши головою, жіночка зиркнула на Яна.
— А це ще хто?
— Це? — Мартин Цуг із сумнівом оглянув свого приятеля. — Ну… Він із е-ее… внутрішньої служби.
— Якого дідька?! — вибухнув власник зібганого кашкета, вороже дивлячись на прибульця. — Вже ж без них ні на крок ступити?! Допекли вже, агентура!
Мартин дратівливо смикнув плечима.
— Любку, годі, — стиха мовив він, — пан е-ее… Рейвах не буде заважати. Тільки подивиться. Правда ж?
Ян охоче покивав.
— А крім того, самі подумайте, хто у нас потерпілий? Навіщо нам зайвий міжетнічний клопіт? Ну гаразд… Що тут? Не починали, кажете? А хоч би факт смерті хто-небудь засвідчити потурбувався?
— Та ви гляньте просто, пане інспектор! — реготнула жіночка.
Кивнувши, Мартин рушив до міцних дерев’яних дверей, що вели, певно, до кабінету власника. Обережно прочинивши двері, слідчий роззирнувся. Рвучко зітхнув.
— Ага.
Любко та жіночка з валізою промовисто перезирнулись. На якусь хвильку Мартин закляк при вході, вбираючи панораму усіма приступними чуттями. Нарешті він рішуче смикнув двері, впустивши до вітальні навскісні сонячні промені. Яновому погляду відкрилась захаращена книжками кімната, строкатий килим, край чийогось черевика і величезна брунатна пляма.
— Розповідайте, Мірандо, — коротко кинув Мартин Цуг.
Жіночка підхопилася на несподівано високі підбори та, видобувши з валізки дрібно пописаний бланк, швиденько забубоніла.