— Чом зупинився? — запитав він. — Щось вивідуєш?
— Як що? — подав голос один із вершників. — Росанку вивідує, хіба не бачиш?
Вершники чомусь зареготали. А Олешко почервонів і, схоже, розлютився.
— Ану, не затримуй! — гарикнув він і підштовхнув хлопця.
— Я тут жив, — сказав Вітько.
Навколо запала мовчанка. Навіть Олешко, що збирався ще щось додати, застиг з роззявленим ротом.
— Га? — нарешті озвався хтось. — То він, виходить, наш?
— А й справді, у Миланки колись був хлопець, — сказав дід Овсій. — Мирко його звали...
Він наблизився до Вітька й уважно оглянув його з голови до ніг. Стенув плечима.
— Ніби схожий на Мирка, — нарешті сказав він. — А втім...
— У Городищі розберемося, — буркнув Олешко. Червона барва все ще не зійшла з його обличчя. — Віддамо дядькові Ількові, а вже він нехай сам вирішує, що до чого.
Римівське Городище не йшло ні в яке порівняння з воронівським. Перед Вітьковими очима постало не заросле бур'янами кладовище, а справжня фортеця. Глиняні вали вивищували і без того круті схили. З них густо стирчали загострені паколи. Важка брама виблискувала до сонця металевими смугами.
З трьох боків фортецю оточували плавні. З четвертого боку, від Римова, Городище відмежовувалося широким ставком з мулкими берегами. У найвужчому місці через ставок була перекинута гатка.
Копита процокали по товстих дошках. Через підйомний міст вершники вервечкою в'їхали до фортеці і опинилися посеред просторого дворища. З усіх боків до нього підступали приземкуваті будівлі з колод, криті дерном. Ближче до урвища здіймалася на чотирьох стовпах вежа. Неподалік від вежі стирчала величезна, майже у два людських зрости, гранітна брила.
На дворищі було десятків зо п'ять воїнів — широкоплечих, довговусих здорованів з довгими чубами на голених головах. Хто змагався у двобої на мечах, хто лагодив збрую.
Гурт воїнів розташувався у холодку під гранітною брилою. Звідтіля раз-по-раз долинав гучний регіт. У кутку дворища булькали над полум'ям два величезні казани. Пахло пшоняною кашею і свинячими шкварками.
— Олешко з'явився! — гукнув хтось від брами.
Воїни заусміхалися, дехто вітально підняв руку, — видно, Олешка тут любили.
Лише один воїн, здається, не звернув на прибульців ніякої уваги. Це був справжній велетень. Навіть найвищі воїни порівняно з ним мали вигляд хирлявих хлопчаків. Йому було років з тридцять чи й трохи більше.
Велетень годував гнідого коня, такого ж масивного, як і сам. Кінь задоволено розмахував хвостом і час від часу вдячно хоркав.
— Іж, Гнідку, — голос у велетня був глибокий, наче долинав з колодязя. — Їж, друже, поки є що...
— Боже помагай, дядьку Ільку! — привітався Олешко і зіскочив зі свого коня. — Ви, здається, кудись зібралися, еге ж?
Велет сповільна повернув до нього суворе засмагле обличчя. Якусь хвилину мовчав.
— Та спочатку ніби збирався, — сказав нарешті.— А як почув, що оті полинці наскочили на тебе, то роздумав.
Олешко посміхнувся. Вітько лише зараз зауважив, що, на одміну від дорослих дружинників, Олешко був стрижений «під макітру», як казали у Вітьковій Воронівці, а замість довгого вуса носив невеличкі чорні вусики.
— Гадали, що сам упораюся? — сказав він. — І добре зробили.
— Та ні. Подумав, що, мабуть, тими полинцями і близько не пахне.
— Дядько Ілько спочатку їхали з усіма, — прошепотів один з хлопчаків, що протиснувся ближче до Олешка. — Свого Гнідого навіть галопом гнали. А коли уздріли з узлісся, що з тобою все гаразд, то плюнули спересердя та й повернули назад.
Олешко скрушно похитав головою.
— Ет, дядьку Ільку, дядьку Ільку, — сказав він. — Багато ви втратили. Там, знаєте...
Нагодувавши коня, дядько Ілько з торбиною в руці підійшов до прибульців.
— Що там, не знаю. Знаю лиш те, що по тобі добряча ломака плаче.
Олешко вдав, ніби дуже здивувався.
— Це чому ж? — запитав він.
— Чом своїх хлопців відпустив, а сам залишився? Забув, навіщо тебе було послано?
— Стривайте, дядьку Ільку... Я й не думав спочатку їх відпускати. Ви ж знаєте, з якою вісткою ми поверталися.
Строге обличчя дядька Ілька ще більше посуворішало.
— Та вже знаю...
— Ну от. А ще за Ворсклою мені здалося, ніби нас вистежили. Ну, не зовсім вистежили, а так... ніби хтось разом з нами до Римова пробирається. А були ж, видать, не з хоробрих, остерігалися на п'ятьох нападати. Тож я хлопців і відпустив. Нехай, думаю, донесуть, що саме ми розвідали, а я тим часом поцікавлюся, хто то крадеться. Мо', посміливішають, угледівши, що я сам.