— Охо-хо! — прогудів на те дядько Ілько. — Бити б тебе, кажу, та нікому.
— Та я й сам так гадаю, — охоче пристав на таку думку Олешко. — Добре, що нікому. А тут ще й Змієм запахло.
Дядько Ілько підозріло глипнув на Олешка.
— Що ти верзеш? Яким ще Змієм?
— А таким...
Олешко повторив те, що Вітько вже чув. І про Змія-вертольота згадав, і про те, що сутужнувато йому довелося б, якби не раптовий переляк половців.
Під час Олешкової розповіді дядько Ілько час від часу уважно позирав у бік Вітька. Точнісінько так, як дід Овсій. Коли Олешко врешті замовк, велет у задумі прогудів:
— То, по-твоєму, виходить, що ця дитина тебе врятувала?
Олешко стенув широкими плечима.
— Та воно таки так. Але...
— Маєш сумнів?
— Звісно, маю. Бо ж невідомо, що краще: половецький вивідник чи Зміїв...
— Обоє рябоє, — підтвердив дід Овсій.
Дядько Ілько хитнув головою. Тоді повернувся до Вітька.
— Пощо мовчиш?
Вітько й справді як води в рота набрав. Що він мав сказати? Олешко й так про все вже розповів.
— Та воно ж мале, — нараз подав голос сивовусий воїн зі шрамом через все обличчя. — Воно ж ледь на ногах тримається, сердешне.
— Еге ж, — підтримав його інший, голомозий. — Та й який з малого вивідник? Де ви таке бачили?
— І мови нашої, мабуть, не знає...
— Ні, мову він знає, — заперечив Олешко. — І розмовляє теж. Хоч і химерно якось, проте зрозуміти можна. А ще каже, начебто жив отам, де зараз тітка Миланка.
— Дивно... — прогудів велет. — А ви, дядьку, що про це все скажете? — звернувся він до діда Овсія.
— Розібратися треба, — гмукнув той і підкрутив кінчик вуса. — Хоч би як там було, але ж злапали його саме біля Змієвої нори.
— У тому то й справа, — згодився дядько Ілько. — Але як ти з ним розберешся? Був би він дорослий — тоді інша справа...
— Отож бо й воно, — сказав той, у кого шрам ішов через усе обличчя. — Ми ж не половці, аби дітлашню мучити. І не Змії кровожерні.
Тієї миті від брами долинув веселий голос вартового:
— Тікайте, хто в Бога вірує! Тітка Миланка біжить!
За хвилю у брамі з'явилася висока простоволоса жінка. В руках вона тримала щось схоже на сапу.
— Ого! — стиха мовив хтось із дружинників. — І справді, треба розбігатися.
— Де він? — ще здалеку загукала тітка Миланка. — Де мій Мирко?
— Який Мирко? — загомоніли воїни, що надійшли пізніше.
Тітка Миланка пройшла крізь них, мов ніж крізь масло. Перед Вітьком зупинилася. Довго вдивлялася в нього і раптом впала на коліна.
— Це він, — тихо сказала вона. — Синку, знайшовся!
— Зачекай, сестро, — зупинив її дядько Ілько, — тут, знаєш, треба розібратися...
— То й розбирайтеся, — відрізала на те тітка Миланка. — А ми додому підемо. Підемо, ладо моє?
— Зачекай, кажу, — вивищив голос дядько Ілько. — Тут, кажу, багато темного...
— То свічку засвіти, коли темно... А Мирко мій п'ять літ удома не був. Відійди, чуєш?! — гримнула вона на воїна, що заступив їй дорогу.
Того наче вітром здмухнуло.
— Ну й сестра в тебе, — з шанобливим побоюванням у голосі сказав він дядькові Ількові, коли тітка Миланка з Вітьком щезли за брамою.
— І не кажи, — важко зітхнув дядько Ілько.
У тітки Миланки
Як і скрізь у Римові, дворище тітки Миланки було огороджене тином із загострених паколів. З повітки тягло затишним коров'ячим духом. Біля криниці білий гусак щось гарячково джеркотів здоровецькому кудлатому псові. Мабуть, доводив, що той у чомусь не має рації. А той і справді був неправий: хлебтав якесь місиво з черепка і ділитися з гусаком не мав жодного наміру.
До сусіднього дворища вів перелаз, за яким височіли дві розлогі черешні, густо всіяні великими бурштиновими ягодами.
— Росанко, чуєш? — ще з дороги загукала тітка Миланка. — Брат твій, Мирко, знайшовся!
З хати притьмом вибігла ставна дівчина років шістнадцяти. На якусь мить вона завмерла, вдивляючись у прибульця, тоді кинулася до нього і стисла в обіймах так, що тому аж кісточки затріщали.
— Братку! — вигукнула вона. — Мирку!
— Ой... — тільки й спромігся відказати на те Вітько.
А тітку Миланку з радощів, видно, ноги не тримали. Вона важко опустилася на лавицю під грушею і притягла Вітька до себе.
— Розповідай же, синку, де ти був усі ці літа, — попрохала вона, жадібно вдивляючись у Вітькове обличчя. — Леле, як змінився! А я саме біля городини поралася. Аж бачу, шкутильгає до мене крива Дарка й гукає щось. Мовляв, ти тут длубаєшся, а в Римові таке діється! Повернувся Олешко зі своїми дружинниками і з ними хлопець якийсь... — тітка Миланка витерла кінчиком фартуха щасливі очі. — А той хлопець зупинився біля вашого дворища та й каже: тут я жив... Було таке, синку?