Вітько промовчав. Лише винувато шморгнув носом.
Тітка Миланка, здається, теж не знала, що відповісти.
— От бачите, — похитав головою дядько Ілько. — А жити... Звісно, нехай живе при тобі. Рідна хата ще нікому не завадила. Але ж не вічно йому ховатися за твоєю спиною, сестро.
Тітка Миланка лише зітхнула і скоса зиркнула на Вітька, мовби чекала, що скаже він. Проте Вітько мовчав, як і раніше. Він почувався незручно під важким, насмішкуватим поглядом велета.
— Я ось що хочу сказати, — подав голос Олешко, зиркаючи то на тітку Миланку, то на її могутнього брата, то на діда Овсія. Лише Росанку він старанно обминав поглядом. — Я ось про що... Ви, мабуть, уже знаєте, що Мирко мені сьогодні добряче поміг?
— Поміг! — насмішкувато пирхнув у бороду дід Овсій. — Сказав би краще, що це мале тобі життя врятувало!
— Нехай буде й так, — охоче згодився Олешко. — Бо якби не він, довелося б мені сутужно. Так що я в боргу перед Мирком. Тож хочу сказати, що беру його під свою руку. Гай-гай, славним воєм стане Мирко! І в сідлі буде триматися так, як личить справжньому комонникові. Бо я помітив, що він навіть уявлення не має, що таке справжнє сідло. І в двобої не поступиться нікому... Добрячого мужа я з нього зроблю!
Олешко по-дружньому поплескав хлопця по плечу. І лише тоді зважився поглянути на Росанку.
Тітка Миланка знехотя посміхнулася.
— Розспівався, — сказала вона. — Ну чисто тобі переяславський піп!
— Молодий він ще для попа, — поблажливо пробухикав дядько Ілько. — Він ще, вважай, попович.
— Попович, — чмихнула смішлива Росанка. — Олешко Попович!
Олешко став як варений рак. Поволі підвівся з-за столу.
— Ти, Росанко, даремно так...
— Та сядь, — примирливо сказав дядько Ілько й Олешкове плече осіло під вагою велетової руки. — Подумаєш, Попович. Ну, то й що тут такого? Поповичі теж не з гірших людей.
Проте Росанка не переставала пирхати. Схоже, їй приємно було бачити Олешка таким розгубленим.
«О! А що, коли Олешко і є той славнозвісний богатир Альоша Попович? — блискавкою майнув у Вітьковій голові здогад. — І я оце сиджу поруч з ним... Ет, розказати про це хлопцям — померли б од заздрощів...»
Нараз з вулиці долинув стукіт копит. Біля воріт стукіт припинився і дзвінкий молодий голос запитав:
— Тітко Миланко, Муровець у вас?
— А що ти хтів? — замість тітки відгукнувся дядько Ілько.
— Та ви ж самі казали, коли щось трапиться — бігти по вас.
Дядько Ілько рвучко підвівся з-за столу.
— А що там таке? — запитав він. — Полинці з'явилися?
— Та ні, ми просто так. Щоб ви не непокоїлися.
Невидимі за кущами глоду вершники зареготали і пустили коней в галоп. Муровець погрозив їм навздогін величезним, мов кавун, кулаком і знову усівся за стіл.
— Харцизяки бісові, — пробубонів він. — Їм аби зуби шкірити.
І знову начебто блискавка шугонула у Вітьковій голові. Здавалося, що сьогодні не голова була в нього, а весняне грозове небо, у якому так і ширяють вогненні змії.
— То ви... — затинаючись від хвилювання, почав він, — то ви і є отой Ілля Муромець?
— Та ні, я радше Муровець, — посміхнувся у густі вуса дядько Ілько. — І дідо мій був Муровцем, і тато. Вони мури зводили...
— А ви до тридцяти трьох років сиділи на печі, — підказав Вітько. — У вас ноги боліли, чи не так?
— Та ні, хлопче, я зовсім не з тієї причини сидів, що ноги боліли. Бачиш, мій батько був ще й знакомитий пічник. Ото, було, зведе піч, а тоді й каже: «Ану, Ільку, лізь туди та погуцикай добре!». То я й ліз. Гуцикав так би мовити. Я ж бо, бач, який важкий, — він вибачливо оглянув своє могутнє тіло. — І якщо піч витримувала, то батько допіру аж тоді брав од хазяїв плату за роботу.
— А якщо не витримувала?
— Такого, Богу дякувати, не траплялося, — відказав Муровець. — А оце вже сім літ, як князь переяславський узяв мене до раті. Тож тепер мене Муромцем іноді кличуть — свого часу довелося добряче помахати мечем аж під Муромом...
— Домахався, — гірко зауважила на те тітка Миланка. — Доки ти там розмахував мечем, половці забили тата з мамою.
За столом запала мовчанка.
— Ну що ти, сестро, — винувато прогримкотів Ілля Муровець. — Сама ж знаєш, що не зі своєї волі їздив я в таку далеч. Усе в руці княжій...
А Вітькові надовго відібрало мову. Оце так! Ще сьогодні зранку він був звичайнісінький воронівський школяр — а під вечір став родичем самого Іллі Муровця, славетного богатиря, рівного якому не було і, мабуть, уже ніколи й не буде!