— Це, Мирку, вважай, моя молодша дружина, — повів на них рукою Попович. — Дядько Ілько попрохав трохи їх поганяти... А оце, парубки, сам Мирко, син тітки Миланки. З нинішньої днини я беру його під свою руку. Тож дивіться мені! — Олешко показав хлопцям міцного кулака. — А тепер — ще одне коло! — звелів він.
Молодша дружина поспіхом витерла рясні ручаї з обличчя, хапнула в груди повітря і горохом покотилася в інший від дороги бік.
Якусь мить Вітько дивився хлопцям услід.
— А ти чого став як засватаний? — озвався до нього вартовий і легенько штовхнув межи плечі. — Ану, біжи доганяй!
Мов з рогатки, зірвався Вітько з місця. Ось зараз він покаже, як бігають хлопці у двадцять першому столітті!
Стометрівку Вітько подолав, як вихор. А далі його ноги по кісточки вгрузли в пісок. Ще за півкілометра стало непереливки — довелося стрибати з каменя на камінь. Навіть під підошвами сандалів відчувалися гострі краї. А хлопці ж бігли босі!
І все ж представник двадцять першого століття потроху виривався вперед. Ще мить — і він зрівняється з самим Поповичем. Проте Лидько, що біг на кілька кроків позаду, притримав Вітька.
— Пізнаєш мене, Мирку? — запитав він.
— П-пізнаю, — захекано відказав Вітько. — Ти нас з Олешком перший зустрів біля Портяної.
— Та я не про те, — відказав Лидько. Схоже, він був дещо розчарований. — Я про те, чи пам'ятаєш ти мене?
Лидько трохи скидався на Колька Горобчика. Але швидше був схожий на міцного і спритного Ігоря Мороза. Тільки ще ширший у плечах. І м'язи он які — так і перекочуються під шкірою.
— Ніби щось пригадую, — про всяк випадок відказав Вітько.
З хвилину Лидько біг мовчки.
— То воно й правда, що ти у Змія геть про все забув, — нарешті мовив він. — А ми ж з тобою гусей разом пасли. А потім корів до череди ганяли. Забув?
— Та ні, — обережно збрехав Вітько.
— Он бач! А ще що пам'ятаєш?
Ну як ти йому розкажеш, що вони ніколи разом не пасли ні свиней, ні гусей? І корів не ганяли до череди. Як йому розкажеш, що ти взагалі з іншого тисячоліття? Тоді, мабуть, доведеться визнати, що ти ніякий не син тітки Миланки. І взагалі невідомо хто. Можливо, навіть ворог усьому Римові. То вже краще для всіх залишитися Мирком, що врешті-решт утік від лихого потойбічного Змія.
Приблизно на такій думці зійшлися Росанка з тіткою Миланкою. І йому порадили казати те ж саме.
— Пам'ятаю ще, як ми з тобою до лісу ходили, — ухильно відповів Вітько. Бо хто з дітей не ходив до лісу?
— І як на човнах каталися, — додав він, бо гурт пробігав саме повз десяток човнів-плоскодонок, що наполовину висунулися з верболозу. — І сестра в тебе є. Оленка, якщо не помиляюсь. Чи не так?
— Правильно, — розплився у посмішці Лидько.— А тепер я, Мирку, знаєш хто? Дружинник у Іллі Муровця! От. Уже три тижні як дружинник. А на зиму ми з Олешком переберемося до Переяслава.
І на спітнілому Лидьковому обличчі засяяла щаслива посмішка. Одразу було видно, що Лидько ще не звик до свого дружинницького звання і дуже цим втішався.
— Слухай, Мирку, а яка вона, та Змійка? — зненацька запитав Лидько.
Вітько подумки перебрав в уяві кілька малюнків із зображеннями Змія.
— Бр-рр... — вихопилося у нього. — Жахнючий.
Лидько кивнув головою. Певно, згоджувався з Вітьковими словами.
— А не знаєш, куди його краще вціляти, коли він вилізе з нори?
— В серце, — не досить впевнено сказав Вітько. — І мечем по шиї. А краще довбнею, — поправився він, пригадавши, що на кількох малюнках змієві переможці тримали в руках важкі довбні.
А далі Вітько мало що міг пригадати. І не тільки про Змія. Ноги йому налилися свинцевою втомою. Далася взнаки, либонь, невдала мандрівка до Сули. Вітько з останніх сил намагався не відстати від інших і подумки вмовляв Олешка, щоб той дав наказ на відпочинок.
Проте замість відпочинку вреднющий Попович загадав взяти по каменюці і бігти з нею.
Згодом він завів хлопців у грузьке болото, вибратися з якого можна було хіба що перестрибуючи з однієї купини на іншу. А той, хто промахувався чи стрибав не на ту купину — одразу ж по груди, а то й по шию, погрузав у глевку смердючу трясовину.
Вітько ляпнувся в болото чи не перший. І, мабуть, просидів би там аж до свого століття, якби не Лидькова допомога.
А потім Олешко ще раз загадав взяти по каменюці в кожну руку і дертися з ними догори.
Згодом Вітько не міг навіть пригадати, коли і як вони дісталися до брами. Пам'ятає лише, що разом з іншими повалився, як сніп, під вербами. І ні в кого навіть сил не було бодай словом перекинутися. Навіть невтомний Олешко — і той вхекався так, що від нього йшла пара.