— То моя робота, — похвалився Муровець. — Так, розумієш, старався, що аж захрип.
Збуджено перегукуючись, поверталися римівські дружинники у діброву. Втрат з їхнього боку не було. Хіба що дід Овсій кректав і час від часу потирав плече.
Чи не останніми під'їхали Олешко з Лидьком. Повернулися вони не самі — між ними скособочився на коні світлий син половецького хана Андак. Він набурмосено глипав навсібіч.
Лидько аж сяяв з радощів. Ще б пак — він же уперше брав участь у такій битві! А от Олешкове обличчя було чимось стурбоване. Попович міцно обійняв Вітька, затим відвів його убік і тихо, аби ніхто не почув, сказав:
— Кепські справи, Мирку, ой і кепські!
— А що таке? — стривожився Вітько.
— Не світить більше твій, як його... ліхтарик, от що. Якась погань влучила в нього.
— Подумаєш — ліхтарик! — усміхнувся Вітько. — А я вже аж злякався. Гадав, щось інше трапилося.
— Е, не кажи. Той ліхтарик добряче нам допоміг. І ще не раз допоміг би. От би дізнатися, яка погань в нього вцілила! Я б їй голову задом наперед скрутив і сказав би, що так і було.
Та все ж Олешко повеселішав. Зиркнув на набурмосеного Андака, потім підморгнув Вітькові і зненацька загорланив:
— Гей, дядьку Ільку! Як там наш Змій? Погодували вже його?
Муровець поволі розгладив вуса. Подумав.
— А навіщо його годувати? Він вже сам себе погодував. Думаю, не менше десяти полинців схрумав.
— Наївся?
— Хто його зна. Може, наївся, а може, ще хоче.
Олешків погляд ніби зовсім випадково зупинився на синові половецького хана.
— А що, коли ми цього віддамо Змієві на закуску? — запитав він.
Світлий Андак затіпався. Обличчя його посіріло.
— Н-н-не треба! — вереснув він. — Не робіть цього! Я великий викуп дам! Мій батько, хан Курнич, нічого не пошкодує!
— А нащо нам той викуп! — зневажливо сплюнув Олешко. Все ж наполягати на своєму не став.
До них під'їхав Лидько. Він усе ще не міг віддихатися..
— Я боявся, що тебе вже нема серед живих, — сказав йому Вітько. — Вони ж так накинулися на тебе! І спереду накинулися, і збоку...
— Та я теж гадав, що мені вже гаплик, — весело погодився Лидько. — Добре, що хоч здогадався до Змієвої нори повернути. А вони побоялися. Потім я тишком-тишком за ними...
— Спасибі, — зворушено мовив Вітько. — Якби не ти...
— Ет, що там! Головне — половців розбито!
— Хтозна, — прогудів Муровець. — Хто його зна. Поживемо, хлопці, побачимо...
Дружина поверталася до Римова з чималою здобиччю. Одних лише коней Вітько нарахував понад три сотні. А ще були щити, криві половецькі шаблі, кольчуги. Ще й син половецького хана Курнича на додачу.
Одну кольчугу Олешко подарував Вітькові.
— Носи, — сказав він при цьому. — І нехай жодна шабля тебе не зачепить.
Кольчуга сиділа на Вітькові наче влита. Хіба що була трохи заширока в плечах, а ще більше в тому місці, де мав бути половецький живіт. Але на такі дрібниці Вітько не зважав. Головне — тепер у нього є власна кольчуга! І віднині він, звичайнісінький школяр Вітько Бубненко, став справжнім давньоруським воїном. От би побачили його тепер у Воронівці! Та, на жаль...
І Вітько мимоволі зітхнув.
Сулу перейшли, коли сонце уже всідалося за воронівським лісом. З римівського боку вихопилося кілька вершників і учвал покотили назустріч дружинникам. У передньому Вітько упізнав тітку Миланку.
— Живий, синку! — кинулася вона до хлопця. — Живий... А мені уві сні таке вже було приверзлося...
— Та куди він подінеться, сестро, — лагідно прогримотів Муровець. — Такий богатир ще сто років ряст топтатиме.
— Еге ж, ми з Мирком ще не раз потрусимо того половця, — жваво відгукнувся Попович. Щойно він розповідав дружинникам щось дуже веселе, проте зупинився на півслові і квапливо наблизився до Вітька. І зрозуміло, що було тому причиною: слідом за матір'ю їхала Росанка.
Дід Овсій з Муровцем трохи відстали від гурту. Дідові було зле. Обличчя його розпашіло, дихав він часто і уривчасто. І раз по раз обережно торкався до плеча.
— Тримайтеся, діду, — підбадьорював Муровець старого. — Приїдемо до Римова — миттю поставимо вас на ноги. У нашої Миланки мастики такі, що й мертвий підстрибне.
— Ет, не поможуть уже мені ваші мастики, — поморщився дід Овсій.
— Це чому ж?
— Тут, бачиш, інша хвороба напосіла — старість.
— Та яка ще там старість! — почав було заперечувати Муровець, проте дід Овсій помахом руки зупинив його.
— Не треба, Ільку. Що є, то вже є. Бач, оце рубаюся і раптом відчуваю, що несила тримати меча. І чомусь тягне кинути все і прилягти на травицю. А той песиголовець наче щось відчув, бо розмахнувся з усієї сили і вдарив так, що у мене в голові все замакітрилось. Бухнув я на землю, наді мною копита миготять, а на серці камінь. Ет, думаю, чому ж я раніше не сказав, де мене поховати?