Дід Овсій замовк. Мовчав і Муровець. Він розумів: не треба перебивати старого воїна.
— А хотілося б на нашому Городищі прилягти, Ільку, — вів далі дід Овсій. — Бо видно все звідтіля, наче вільному птахові. Та й не сам би там нудьгував... На нашому Городищі, мій батько казали, перший руський ратай спочиває. Сам Микула Селянинович. І спочиватиме він доти, доки на землю нашу не прийде страшна біда. І коли вже мало ратаїв залишиться, тоді підведеться Микула і покаже нечестивцям, де у нас раки зимують... То, може, й мене слабкого та многогрішного, підніме заодно.
Муровець слухав старого, кивав на знак згоди головою і думав про своє. Надто вже легко дісталася нинішня перемога. Підозріло легко. Налетіла лиш одна орда. Налетіла і втекла. А де ж інші орди? Мабуть, зачаїлися десь неподалік. Тільки де саме? І що замислили половці цього літа?
— Микула, кажете... — Муровець поправив свою довбню. — То, коли що, і мене до свого гурту приймете, га, діду?
— Та вже ж приймемо, — силувано всміхнувся дід Овсій. — Тільки не зараз. Стане ще тобі, Ільку, роботи на цьому світі.
— І чого це ви розкаркалися? — гримнула тітка Миланка. Вона притримала свого коня, чекаючи на них. — Люди он радіють, а ви, бач, похорон собі влаштовуєте. І не соромно?
— Та вже ж, — вибачально прогримкотів Ілля. — Вважай, сестро, що нам уже соромно.
І поплескав по крупу свого важковаговика.
Той докірливо скосив око на господаря. Проте ходи не наддав. Мабуть, вважав, що за ці дні він попрацював таки на совість.
Потвора
Дід Овсій лежав на ковдрі обличчям донизу. На його чолі великими крапелинами виступив холодний піт. Поруч повискував Бровко — співчував старому.
На дідовому плечі запеклася широка смуга крові, а навколо неї здувся здоровенний синець.
— Дісталося ж вам, — співчутливо зауважила тітка Миланка і натисла пальцями на одне місце. — Тут болить?
Холодний піт полився ручаями.
— Ні, — скрипнувши зубами, сказав дід.
— А тут? — тітка натисла на інше місце.
Дід подумав.
— Хто його зна. Ніби болить, а ніби й не дуже.
— Це добре,— сказала тітка. — Кістка ціла.
І несподівано смикнула за руку.
— Йо-йй... — дід аж скрутився.
— Усе, діду, все, — заспокійливо сказала тітка Миланка. — У вас, крім усього, ще й вивих був. Мабуть, упали на цю ж руку?
— Може бути, — згодився дід. — Бо той гаспид, розумієш, так вперезав, що в голові і досі макітриться. Якби не Олешко, лежати б мені зараз не тут... Ще смикатимеш?
— Та ні вже... — тітка Миланка наклала на дідове плече якісь мазі і міцно перев'язала його шматком полотна.
— Все. Тиждень-другий полежите, а там і косити можна.
— Ой, дай тобі, Боже, здоров'ячка, Миланко, — подякував дід Овсій.— І що б я робив без тебе?
— Ну що ви таке кажете? — обурилася тітка Миланка. — Ми ж свої люди. Мо', ще чогось треба?
— Та вже незручно й просити... Ну, але як так, то чи не засмажила б ти мені гусака? Він там, у клуні висить. Дуже вже хочеться гусячих шкварок. А ти, Мирку, любиш шкварки?
— Ще й як! — вигукнув Вітько.
— У нас же борщ є, — втрутилася Росанка. — І каша.
— Борщ з кашею — це добре, — відказав дід. — Проте й шкварки не гірші.
Однак ласувати при всіх шкварками дід не квапився. Спочатку він остудив жир, потім перелив його до щербатого горнятка. Горнятко зав'язав у вузлик з полотняної ганчірки.
— Ви кудись збираєтесь? — поцікавився Вітько.
Дід здивовано озирнувся. Здається, старий навіть забув про Вітька.
— Я? Та ні... підвісити хочу, щоб мишві не дісталося.
— А шкварки чому не їсте?
— Ще встигну. Знову щось плече розболілося. Піду, мабуть, полежу трохи.
І, похитуючись, рушив до хати.
Вітько покрутився якусь часину на своєму дворищі і подався на вулицю. До нього одразу ж підбігла Оленка, молодша Лидькова сестричка. Вона войовниче розмахувала дерев'яним мечем.
— Ану, хто кого? — гукнула Оленка і наставила меча на хлопця. — Будемо битися чи миритися?
— Відчепись, — порадив їй Вітько і рушив далі. Після битви з половцями і полону змагатися на дерев'яних мечах, та ще й з дівчиськом, було нецікаво.
Оленка відчепилася. Проте не надовго.
— Якби вмів битися на мечах, то в полон не потрапив би! — ущипливо зауважила вона.
Вітько повернувся до неї і тупнув ногою. Войовничу Оленку наче вітром здмухнуло.