Дід Овсій кивнув головою.
— Чув я твій голос. Та поки видибав з хати, поки те-се, дивлюся — ніде нікого... Так що забудь про все, Мирку. Це дуже важливо для всього Римова, зрозумів? Навіть дядько Ілько — і той про Велеса майже нічого не знає.
— Забуду, — пообіцяв Вітько. І все ж не втримався, запитав:
— А дідько болотяний дуже лихий, чи ні?
Дід Овсій відповів не одразу. Невиразна хмаринка промайнула по його поораному густими зморшками обличчю.
— Затям собі, Мирку, — сказав він. — Затям назавжди: собаки лихих не люблять.
— Затямлю, — пообіцяв Вітько.
Дід Овсій усміхнувся. Він знову став таким, яким звик його бачити Вітько.
А згодом думки про Велеса взагалі вилетіли з Вітькової голови, бо до Римова увійшло кілька сот княжих дружинників.
Засмаглі, широкоплечі, вкриті густим шаром куряви, вони сиділи, як улиті, на своїх дужих конях. Їхні металеві шоломи виблискували на сонці, аж ставало боляче очам.
У передньому, огрядному сивобородому воїнові римівці упізнали тисяцького Добриню.
Тисяцький уважно поводив навсібіч своїми гострими очима. Здається, він когось шукав. І коли зі свого дворища вишкандибав дід Овсій, тисяцький зіскочив з коня і рушив до нього.
— Все ще тримаєшся, старий мухоморе? — вигукнув Добриня і розвів руки для обіймів.
— Е-е, Добрине, — застеріг його дід Овсій, — обережніше! Мене, розумієш, половець трохи на той світ не спровадив.
— Що, не втримався? — запитав Добриня. — Знов у бійку поліз?
— Та понесла нечиста, — згодився дід Овсій. — Може, заскочиш на хвилю до хати?
Добриня в задумі погладив бороду, та все ж відмовився.
— Ніколи, Овсію. Поспішаю до Городища. Краще вже ти туди заскакуй, є про що порадитися. Чи, може, ті харцизяки тобі заодно й пам'ять відбили?
— Та ні, — відказав дід Овсій. — Пам'ять моя ще при мені.
— От і гаразд. Отже, чекаю.
Вітько зачудовано дивився услід старому воїнові. Виходить, він уже й третього богатиря — Добриню Микитовича — знає! Гей, розказати б про таке хлопцям з Воронівки, — луснули б, мабуть, від заздрощів! Щоправда, той Добриня, про кого вони вчили в школі, здається, був воєводою, а цей лише тисяцький. Ну й що з того? Може, цей Добриня нині-завтра теж стане воєводою!
— Діду, візьміть і мене з собою до Городища! — заканючив Вітько так, як це вміють робити лише на початку двадцять першого століття. — Хочу ще раз побачити Добриню!
І, звісно, відмовити Вітькові дід не міг. Хіба наказав:
— Спочатку ягід полізь нарви.
Десь за годину Вітько з'явився на Городищі. Він згинався під вагою козуба. Ще два кошики з черешнями дід Овсій перекинув через коня.
Дружинники щойно пообідали і подалися на ставок. Лидько з іншими хлопцями погнав їхні коні на луг.
— А це чиє? — запитав Добриня, угледівши за дідовою спиною Вітька. — В тебе ж ніби...
— Це Іванів онук, — пояснив дід. — Тямущий хлопчина.
— А мій, отже, небіж, — доповнив його Муровець.
Ілля всівся на лавицю поруч з Добринею. На широкому столі, мов два шпилі, височіли їхні шоломи. Муровець поставив між ними Вітьків козуб і запустив у нього велику, мов копач, долоню. Першу жменю, як господар Городища, він передав Добрині. Той кинув кілька ягід до рота, вдячно хитнув головою.
— Це ще ті? — запитав діда Овсія. — З Дунаю?
— Еге ж.
— Лепська ягода. У Переяславі такої немає.
Він доїв черешні, відсунув козуб і глянув на Вітька.
— От що, хлопче, пішов би ти краще погуляв, га? А ми тут трохи погомонимо з дідом. Заодно й Олешка поклич.
Не послухатися Добриню Вітько не посмів. Хіба що кинув прохальний погляд на діда. Проте той вдав, ніби нічого не помітив.
Коли прибіг ще мокрий з річкової купелі Олешко, Добриня почав:
— До Переяслава дійшло, що половець знову щось замислив.
— Звісно, що, — відказав дід Овсій. — Поживитися хоче.
— Може бути. І поткнувся спочатку на Римів. А якби вдалося проскочити, то й до Переяслава дістався б. А там, дивися, і Київ обложив би.
— Тепер уже не поткнеться, — безтурботно посміхнувся Олешко. — До нових віників запам'ятає!
— Рано радієш, хлопче, — заперечив Добриня. — Сам же відаєш, що до Римова підходила лиш одна орда. А за Ворсклою ще кілька таких тиняються. Отже...
— Спробує проскочити десь в іншому місці, — сказав Муровець.
— А де саме, відаєш? — запитав Добриня.
— Ні.
— То ж бо й воно. І я не знаю, і сам князь Володимир не відає. Може, збирається під Лукомлем чи під Воїнем прослизнути. А то й від Ромен зайде. Ми ж сильні пішою раттю, проте за кінними вона не вженеться. Тож поки йтимемо від Римова до Ромен, половець прошмигне за нашими спинами — і доганяй вітра в полі! Їхні вивідники теж не сплять.