— Звісно, що не сплять, — згодився дід Овсій. — Он Горошко Печеніг, знаєш, що каже?
— Який Печеніг? — поцікавився Добриня. — Чи не той, що нам біля Буга добряче поміг?
— Той самий. А потім він поселився з того боку римівських плавнів. Від нього, власне, і пішов он той Горошин... — Дід показав на купу дерев, що зеленіли за плавнями. — То він каже, що якийсь дивний люд зачастив до них зі Степу. Ніби хоче породичатися з горошинцями, та, схоже, має щось інше на думці...
Добриня втупився в діда своїми гострими очима.
— А чи не збирається половець пробратися болотом до Римова? — запитав він. — Пам'ятаєш, як він це зробив двадцять літ тому?
— Ще б пак,— спохмурнів дід Овсій — Вдав, ніби на Воїнь наміряється вдарити. Ми кинулися йому навперейми, а він тим часом човнами дістався до незахищеного Городища.
— Так отож. Майже увесь Римів до ноги винищив... То чи не спробує й нині так вчинити?
— Може бути. Але тепер йому навряд чи це вдасться.
— Ти переконаний?
— Атож, — відказав дід Овсій. — Бо ми човнами вже так не розкидаємося. Усі біля нашого берега стоять. І протоки час від часу міняємо.
— Як це? — не зрозумів Добриня.
Дід Овсій зам'явся.
— Та ти не бійся, — підбадьорливо усміхнувся Добриня. — Тут всі свої.
— Ну, добре... Ідіть усі за мною.
Вони зійшли на мур. Внизу перед ними розкинулися безкраї плавні. Лише далеко на обрії, де темніли купини горошинських дерев, вони закінчувалися.
— Посеред плавнів є одна місцина, — почав дід. От звідтіля ми й беремо відлік. Скажімо, треба з того боку сюди пробратися. То, бачиш, верба стоїть? — дід повів рукою у бік римівської царини. — А трохи вище — дві груші. То скажеш: груші на вербі — і все зрозуміло.
— Кому скажеш? — запитав Добриня.
— Є тут такі... — ухильно відповів дід.
— Ну, гаразд. А коли я захочу дістатися болотом на той бік?
— Є біля Горошина дерево, громом прибите. Верхів'я в нього, як місяць-молодик. От звідсіля на те дерево й треба напрямок брати. Це зараз. Згодом інші напрямки з'являться.
— То ти що — протоки перекриваєш?
— Потрошку, — визнав дід. — У нас багато плавучих острівців.
— А я візьму й відсуну його...
— А куди й наскільки — знаєш? Штовхнеш не той острівець чи не туди — і замість Римова опинишся біля гирла Портяної. Або взагалі заберешся в таку трясовину, що до кінця життя з неї не виберешся.
— Темне діло, — зауважив Добриня і почухав потилицю. — І хто ж його таке надумав? Чи не ти?
— Не зовсім. Це Печенігова робота. Ну... та й ще дечия.
— Знову темниш, Овсію, — похитав головою Добриня, — чув я про твою дружбу з дідьком болотяним.
— Ну й добре, коли чув, — нагороїжився дід. — І нічого про це балакати.
— Ох, і їжакуватий же ти, старий друже, — засміявся Добриня. — Яким був, таким і зостався. Ну, гаразд, досить про болото. Краще подумаймо про те, як дізнатися, кудою підуть половці.
— А що чути від ваших вивідників? — поцікавився Муровець.
— У тому то й біда, що нічого. Схоже, їх викрили.
І тут подав голос Олешко.
— А що, коли їх обвести навколо пальця? — запитав він.
— Кого, переяславських вивідників? — ущипливо поцікавився дід Овсій. — Здається, це й без тебе вже зробили.
— Вічно б вам, діду, присікуватися! — образився Олешко. — Я про половця кажу. Треба зробити так, щоб він повірив, ніби ми подалися кудись на Лубни. Або в інший бік — на Воїнь, ближче до Дніпра.
— Так-так, — жваво підхопив Добриня. — Отже, ми рушимо нібито на Лукомль, а він швиденько через Римів — і на Переяслав. Та якщо ми зачаїмося десь неподалік і...
— Отож-бо й воно, що «і», — засумнівався дід Овсій. — Бо як ти його змусиш повірити в це?
— Будемо думати, — мовив Ілля Муровець.
— Звісно, будемо, — згодився Добриня. — А поки що потрібна розвідка. За Хорол, або й далі. Інакше не дізнаємося, що ті половці затівають.
— Я теж такої думки, — прогудів Ілля Муровець і обернувся до Поповича. — Візьми з десяток дружинників — і гайда. Треба в деякі тайники зазирнути. Може, лишили щось хлопці.
— Оце вже веселіше! — зрадів Олешко. — Тільки я хотів би взяти з собою й Мирка.
— Навіщо тобі це хлоп'я? — запитав дід Овсій. — Що, без нього не зможете вправитися?
— Все одно треба когось із малих брати, — відказав Олешко. — То нехай уже й він привчається. А заодно й оберегом нам буде. Самі ж бачите — у хлопця легка рука. З будь-якої халепи вибереться.
Дід Овсій махнув рукою.
— Ну, коли вже без нього не можете, тоді звісно... Тільки з Миланкою сам будеш домовлятися. А в Горошині не забудь зазирнути до Печеніга. Може, йому вже дещо відомо...