Олешко стиха засміявся.
— Хто тобі сказав, що нам потрібен саме Гречник? — відказав він. — Ні, нам вигідніше їхати навпростець. Доки той Оверко розшукуватиме нас на Гречнику, ми вже будемо біля Хорола.
— Який Оверко? Отой, що з вусами і шрамом?
— Той самий.
— То він що — справді ворог? — вражено запитав Вітько. — Половцям допомагає, так?
— Поки що невідомо. Але скидається на те.
— То чому ж ти його одразу не схопив? Або знаєш що... Не треба його хапати. Давай спочатку простежимо за ним.
Вітько уявив, як вони потайки повертаються назад, ховаються в кущах десь біля Оверкової хати і починають стежити. Хмари комарів злітаються до них, кусають обличчя, шию, руки, — проте терплячі дружинники вперто чекають свого часу... І от на порозі з'являється Оверко. Він уважно роззирається на всі боки. Але, звісно — ніде нікого. Тоді Оверко виводить коня за ворота і рушає у бік Гречника. Звісно, він і гадки не має, що за ним стежать римівці. А на шляху Оверка вже чекають кілька постатей. Вони про щось тихо перемовляються. Зненацька вороги завмерли — певно, щось запідозрили. Проте пізно: з одного боку на них вискакує Олешко, з другого — він, Вітько, а з третього — дружинники...
— Простежимо, а потім схопимо всіх! — збуджено зашепотів Вітько Поповичу. — Нумо, Олешку!
Проте замість пристати на Вітькову пропозицію, Попович сказав:
— Це інші зроблять, як буде треба. У нас з тобою, Мирку, зараз не ті клопоти.
Вітько розчаровано зітхнув.
За два поприща від Горошина на них чекав половецький хлопчик. Олешко обійняв його за плечі і поїхав з ним попереду.
Вітько відчув, що його розбирають ревнощі. Він уже звик, що Олешко вирізняв його з-поміж інших хлопців, а тут, бач, говорить до якогось чужинця, як до рідного брата. Ще й за плечі обіймає...
Коли вони закінчили перемовлятися, Вітько під'їхав до них і тихо спитав Поповича:
— А це ще хто?
— Його Гошком кличуть, — відказав Олешко. — Це славний хлопчина. На нього, Мирку, тепер уся наша надія.
Гошко сором'язливо усміхнувся. Вітько зміряв його поглядом з голови до ніг і ледь стримався, аби не пирхнути. Теж мені надія! Навіть Колько Горобчик порівняно з ним мав вигляд справжнього парубка.
Кінь легенько чукикав свого господаря, і в того самі собою почали заплющуватися повіки. Вітько морщив лоба, струшував головою, навіть дав собі декілька потиличників. Але ніщо не помагало. Спати хотілося дедалі дужче.
Часом здавалося, ніби він їде не насправді, а що це йому лише сниться.
Вершники пробиралися сторожко, вервечкою. Мовчали. Одні лише цвіркуни шаленіли навколо них. Трави стояли високі й такі густі, що пробиратися можна було тільки вузькими стежками. Хто їх проклав — людина чи звір? Вітькові кортіло запитати про це Поповича. Проте навіть язик відмовлявся слухатися його.
Високо в небі стояв повен місяць і спостерігав за маленьким загоном, який плив застиглими хвилями степової ковили. Хто занурений по груди, як Олешко, хто по шию, а найменший — той узагалі пірнув у неї з головою.
Олешка місяць знав. Не раз бачив його в нічному степу. Тому з цікавістю стежив за Вітьком, що раз по раз клював носом.
«Бідна дитина, — думав, мабуть, місяць. — Спало б собі під маминою ковдрою. Та ж ні — і його занесло невідь-куди...»
Впали роси. З півночі повіяло прохолодою. Тепер не лише Вітько, а й дорослі дружинники почали клювати носами.
Проте Олешко й не думав спинятися.
— Швидше, хлопці, швидше! — підганяв він свій маленький загін.
Розвиднювалося, коли дружинники нарешті зупинили коней біля якоїсь річки.
— Приїхали, — сказав Олешко і скочив з коня. — Хорол.
Одразу за Хоролом клубочилися рожеві тумани. Зморені коні спрагло припали до води.
На день дружинники зачаїлися в маленькій діброві. Жила подався углиб, а Олешко почав описувати кола довкруж розлогого берестка, що стояв осторонь на ледь помітному пагорбі. Він щось уважно видивлявся в траві. Нарешті скинув чоботи і, наче білка, подерся по стовбуру вгору.
Це було останнє, що запам'ятав Вітько. За хвилину він уже лежав, тицьнувшись носом у пучок кінського щавлю. Спав.
Прокинувся Вітько від того, що сонце почало припікати голову. Сів, протер очі і засоромлено озирнувся. Проте соромитися не було перед ким. Хіба перед власним конем, що, спутаний, щипав неподалік траву. Там же, у затінку під берестком, дрімав кінь Жили.
— Виспався? — долетіло з берестка. — То снідай швидше, та лізь сюди. Будемо стежити в чотири ока.
— А де інші? — поцікавився Вітько, коли опинився на дереві поруч із Жилою.
— Там, де їм треба, — ухилився той від прямої відповіді.