— А той, як його... Гошко?
— Тю-тю, — сказав Жила. — Вони з Олешком ще вдосвіта кудись подалися.
Жила сидів на жердяному помості. За його спиною лежала купка хмизу і прив'ялої трави. Вітько вже знав, що хмиз треба запалити тоді, коли з'явиться щось небезпечне. І дим цей буде видно дуже далеко. А йому у відповідь — ген аж на самому обрії, полине у високе небо ще один дим. І ще. Дими полетять, наче гнані східними вітрами, у бік Римова, Воїня чи Лубен, а за якусь годину переяславський князь уже знатиме, що з'явилися половці. І звідкіля саме.
Вітько усівся на гілці трохи вище від Жили і показав на купку хмизу.
— Самі збирали? — запитав він і, не чекаючи відповіді, додав: — Могли б мені загадати.
— Та ні, — відказав Жила і зморшки збіглися на його обличчі. — То Савка потурбувався про нас.
— А де він?
Жила відповів не одразу.
Він нахилився вперед і почав напружено вдивлятися в далеч — туди, де майже на обрії у повітря злетіло кілька птахів.
А коли птахи знову опустилися у траву, Жила відкинувся спиною до стовбура і лише тоді відповів:
— Немає вже Савки. Два дні, як схопили сіромаху. За крок від власного схрону схопили.
— Чому ж він на дереві не сидів? Звідсіля так добре видно.
— Це вдень видно. А вночі? Підкрадеться до дерева поганський вивідник і зачаїться. А зранку не встигнеш і потягтися, як уже летиш сторч головою зі стрілою у грудях. Тож хлопці на ніч ідуть до схованки, а зранку повертаються. Але й половець теж не з дурних. Що вже ж обачний був Савка, а й того, бач, вистежили... Ану, глянь он туди, хлопче. Що бачиш?
— Купу дерев.
— А по ліву руку?
— Ще два дерева. Ні, три.
Жила задоволено хитнув головою.
— Добрий зір маєш. Тож дивися у той бік, а я — в цей...
І надовго замовк.
Дружинники почали повертатися, як уже споночіло. Останнім під'їхав Попович. Його кінь був змилений — видно, проробив чималий шлях.
— Ну, як справи? — поцікавився Олешко, щойно зістрибнувши з коня. — Вивідали щось?
Дружинники розвели руками. Жоден з них не бачив навіть половецьких слідів.
— Хитрує, поганець, — похитав головою Олешко. — Вдає, ніби й духу його поблизу немає. А, крім Савки, ще двох зняв з дерева. Замість них залишилися Мишко Жук та Міняйло.
Вітько лишень тепер зауважив, що бракує двох дружинників.
Олешко знехотя жував шмат в'яленого м'яса і зосереджено про щось думав. Тоді відклав шмат і сказав:
— Будемо робити вивідку боєм.
— З нашими силами... — засумнівався Жила.
— Чому тільки з нашими? — заперечив Олешко. — От зараз ти поскачеш до Горошина. Піднімеш усіх, хто там є, — і негайно сюди. А заодно й Мирка прихопи з собою. Печеніг знайде, як переправити його до Римова.
— Я хочу з вами, — запротестував Вітько.
Олешко поклав йому руку на плече.
— Ні, Мирку. Тут поважна січа затівається. Може, й не повернеться ніхто.
— Я хочу з вами, будь ласка! — стояв на своєму Вітько.
— Ні, — рішуче відказав Олешко. — Ти краще вислухай мене уважно. Ми рушимо на Голтву. Так і передай Добрині, чуєш? І не копиль губу, рано тобі ще проти половця виходити на прю. Спочатку навчися гінцем бути.
І знову — дорога, висока ковила і холодні нічні роси. Тільки місяця цієї ночі не було — сховався за хмарами.
Сонце вже піднялося високо над обрієм, коли гінці нарешті дісталися до містечка. На заклик Жили відгукнулися зо дві сотні горошинців. Вони поспіхом сідлали коней і збуджено перегукувалися. Мабуть, мандрівка була їм до душі.
— Ну, Мирку, кулею лети до Печеніга, — сказав Жила Вітькові, коли вершники рушили з Горошина. — Втім, спокійніше на душі буде, коли я сам тебе здам з рук у руки, — схаменувся він і махнув горошинцям рукою. — А ви не зупиняйтесь, їдьте за нашим слідом. Я вас потім наздожену.
Вулиці були безлюдні. По дворищах метушилися жінки та діти — про всяк випадок готували до схову збіжжя.
За лозами, звідкіля було вже видно частокіл Печенігового дворища, їм назустріч зненацька випірнули троє кремезняків, схожі на половців. Між ними стояв Оверко.
— Пощо не поїхали з усіма? — насупився Жила.
Оверко ступив наперед.
— Віддай хлопця, Жило, — сказав він.
Викрадення княжича Святослава
— Спокійно, Олешку, — вже вкотре наказував собі Попович. — Сядь спокійно і сиди, як усі люди...
Наказував — і сам не вірив, що здатен на таке. Бо хіба ж може звичайна людина сидіти на гілці, та ще й спокійно, коли всього за якесь поприше от-от має зчинитися таке, чого половці і в страшному сні не бачили!
На їхніх очах має загинути княжич Святослав. Той, хто є запорукою безкарних набігів на переяславські землі.