А ще Олешко не знаходив собі місця, бо тепер від нього нічого не залежало. Ні від нього, ні від дядька Ілька з дідом Овсієм, ні навіть від самого князя Мономаха. Тепер усе було в руках малого Гошка, онука діда Печеніга. Але чи зуміє цей малий обхитрити пильне око половецької сторожі і непомітно для неї передати листа княжичеві Святославу?
І чи зуміє сам Святослав виконати все, що в тому листі написано?
Те, що вони задумали з дідом Овсієм та Муровцем, здається, ще нікому не приходило в голову. Навіть князь Володимир, коли вони розповіли йому про свій задум, був неабияк вражений.
— Неймовірно, — сказав він. — Я й сам радо взяв би участь у цьому.
— Княже, — відказав на те дід Овсій. — Не гоже такій людині, як ти, займатися тим, чим має займатися звичайний дружинник. Скажу більше: навіть нам з Ільком це не гоже. Бо один уже старий, а другого видно на весь степ.
Отож князь Мономах знову повернувся до Переяслава, а дід Овсій подерся на сторожову вежу. А от він, Олешко, уже другу добу чаїться в цій місцині.
Вдень відсипається в мочарах, а вночі нишком пробирається до Хоролу, щоб в одному місці під берегом вирити таку собі схованку-печерку.
Сьогодні зранку, коли підсохла роса, Олешко ще раз прокрався туди, аби переконатися, що нічого не забув. Оглядини були втішні: схованку надійно прикривало вербове коріння, підмите водою. І помітити її може лише той, хто про неї знав. А на той випадок, якщо хтось із половців намислить бовтатися поряд зі схованкою, Олешко лишив очеретину для дихання під водою.
Княжич Святослав знає, як нею користуватися.
Згадавши про Святослава, Олешко мимоволі всміхнувся. Що вони колись удвох вичворяли! І скарби шукали, і на мечах билися мало не до крові, бо ж ніхто не хотів поступатися. І на конях навперегони гасали, і змагалися хто далі пірне. Переможений зазвичай вдавав з себе коня і мусив з голосним іржанням — щоб весь Переяслав чув і бачив, хто переміг, а хто програв! — гасати туди-сюди понад берегом головної переяславської річки — Трубіжа.
Олешко струснув головою, відганяючи видіння і озирнувся.
Верба, на якій він сидів, схилилася над невеликим мочарем, що всуціль поріс очеретом. В очеретах замріяно кумкали жаби. Неподалік, на лужку, схованому від степу заростями рогози, випасалося трійко стриножених половецьких коней.
Олешко зумисне вибрав саме їх, бо вони непідковані, а відтак нічим не вирізняються від тисяч інших. А от варто лише проїхатися римівським конем, підкованим на всі чотири копита, як серед половецьких вивідників зчиниться неймовірний переполох: як це тут опинився уруський кінь? І що намислив його хазяїн?
Та й самого Олешка важко було впізнати. На ньому був засмальцьований половецький халат, а кудлату половецьку шапку він насунув на самісінькі брови. Так що навіть зблизька важко розпізнати, що він не степовик. А коли й щось запідозрять, він назветься гінцем до хана Курнича від переяславського князя Володимира Мономаха. І навіть листа покаже. А що зупинився саме тут — теж нічого дивного, адже гінець має право зупинятися на відпочинок, де захоче. Особливо коли він добрався до Хорола від самого Переяслава. А це добряча сотня поприщ із гаком.
Нараз він завважив, як ген на обрії стрімголов промчало кількаро кінних половців. Мабуть, то були вивідники, що квапилися туди, де горошинські парубки мали змагатися у молодецьких іграх.
Олешко вдоволено усміхнувся: за сьогодні в тому напрямку прогалопував уже третій гурт. Отже, горошинським хлопцям таки вдалося привернути до себе увагу всього сторожового Степу. А відтак — княжич Святослав має більше можливостей для втечі.
Але перед цим він має втопитися у хорольському чорториї. Так, саме втопитися.
Хоча такому плавцеві, як Святослав, зробити це буде дуже складно. Але так треба. Інакше половці зможуть подумати, що до його втечі причетні мешканці якогось із присульських сіл, і зженуть на них свою злість.
Олешко ще раз озирнувся, аби пересвідчитись, що на овиді все спокійно, а тоді знову прикипів поглядом до верб, що бовваніли віддалік.
Саме під ними нуртувало кілька великих вирів чорториїв, які затягували у свою круговерть все, що пропливало повз них. А ще з дна били такі крижані джерела, що у найвправнішого плавця одразу судомило руки-ноги.
Звісно ж, княжич Святослав ні в який чорторий кидатися не стане. Він лише розженеться з берега і плигне у той бік, а тоді одразу зверне униз за стрімкою течією. І поки сторожа розбиратиметься, що й до чого, він під водою подолає якихось п'ятдесят кроків і заверне у спокійну, прогріту сонцем заплаву. Саме там, під вимитим вербовим корінням, на нього чекала схованка.