— Велесе! — стиха погукав він.
І доки хлопець роздумував, відповідати дідові чи ні, а коли відповідати, то за кого саме: за себе чи за болотяного дідька, — дідова голова з'явилася в отворі.
У напівтемряві дід не розібрав, хто перед ним сидить. То ж з докором почав:
— Ну, Велесе! Що ж ти не відгукуєшся... — І каменем пішов на дно. Випірнувши, вражено запитав:
— Мирку? Як ти сюди?..
— Мене Велес тут заховав, — пояснив Вітько.
— Щось трапилося?
— Еге ж. За мною погналися на човні троє половецьких вивідників. А ще двоє лишилися на березі...
У цю мить з того боку, куди подався дідько болотяний, пролунав розпачливий крик. Згодом — ще один. Дід Овсій прислухався.
— Скидається на те, що немає вже тих двох, — сказав він. Тоді вибрався на поміст і зажадав:
— А тепер розповідай, як ти тут опинився!
Дід Овсій слухав уважно. Час від часу очі його люто зблискували.
— Ну, Оверко! — похитав він головою, коли Вітько розповів про їхню зустріч. — Сам же колись постраждав від половців... А ось і Велес вертається.
Дідько болотяний зостався в отворі, бо місця в бобровій хатці йому вже не лишалося. Він про щось збуджено бурмотів, розмахував руками і бив себе в груди.
Вітько вловлював у тому бурмотінні окремі звуки, та все ж не зміг здогадатися, що хоче сказати Велес.
Проте дід Овсій одразу збагнув, у чому річ.
— Терпи, Велесе, — сказав він і тяжко зітхнув. — Така твоя доля. Ти ж дідько болотяний.
Помітивши Вітьків погляд, пояснив:
— Горошинські жінки кричать, ніби то Велес заманив у болото тих п'ятьох. І порішив діда Печеніга.
— Печеніга? — здивувався Вітько.
— Так.
— Бу-у... ба-а... н-ні! — бубонів дідько болотяний. І по його спотвореному обличчю текли сльози.
Обвести навкруг пальця
Дід Овсій уклав дідька болотяного на ряднину і той затих, обернувшись обличчям до стіни. Лише зрідка здригалася його крута горбата спина.
— Все буде гаразд, — сказав дід і, мов дитину, погладив Велеса по голові. — Ти полеж трохи, а я до тебе під вечер ще заскочу. Що тобі привезти?
Дідько болотяний щось стиха пробурмотів. Дід Овсій посміхнувся:
— Добре, будуть тобі вареники, — сказав він. — Сьогодні ж попрошу Миланку зварити вареники з сиром...
До Римова поверталися мовчки. Насуплений дід Овсій відштовхувався тичкою. Вітько сидів на носі човна і думав, як же нелегко живеться його далеким прародичам. Всього лише два тижні, як він потрапив до Римова, — а вже скількох немає! І серед них той дружинник, що перший вступився за Вітька. А тепер ось і Жила.
І невідомо ще, чи повернеться Олешко...
Поступово його невеселі думки перейшли на дідька болотяного. В тому, що це була людина, Вітько тепер не мав ані найменшого сумніву. Але хто його так спотворив? І чому він живе на болоті, та ще й у бобровій хатці?
Дід Овсій казав, що собаки злих не люблять. А Бровко до Велеса горнеться, як мале цуценятко. То, виходить, дідько болотяний добра людина. Коли це, звісно, таки людина. Тоді чому ж його бояться як у Римові, так і в Горошині? Навіть дітей ним лякають. Вітько на власні вуха чув, як одна римівська мати страхала свого хлопчика такими словами: «Не слухатимешся — схопить тебе дідько болотяний!» А горошинські жінки?
— Діду, — подав голос Вітько. — Чому б не розказати всім у Горошині, що тих п'ятьох покарано як половецьких вивідників? І що діда Печеніга вбив зовсім не Велес.
Дід Овсій вкотре відштовхнувся тичкою і перевів погляд кудись над очерети.
— Не треба нічого казати, — мовив він по довгій паузі. — Нехай думають, що Велес і справді лихий дідько. Менше тинятимуться плавнями. А то один поткне носа до них, інший — а там, дивись, і якийсь поганський вивідник почне хазяйнувати в плавнях, наче у себе вдома.
— А чому ж тоді горошинці ховаються від половців саме у плавнях? — зауважив Вітько. — І наші теж. Я сам чув від Жили.
— Звісно, ховаються. Проте не поодинці, а гуртом. Бо ж болото — то наш останній прихисток. І негоже в ньому товктися, кому заманеться...
— То, виходить, що коли ховаєшся від половця в болоті, то Велес нікого не чіпає, так?
Дід Овсій ствердно хитнув головою і притримав тичку у воді, щоб човен повернув убік.
— А коли хтось із цікавості полізе в болото, то Велес тут як тут... — розмірковував Вітько далі.— Підкрадеться під водою, переверне човна... А коли треба, то й притопить трохи, щоб більше налякати. Так, діду?
— Все може бути, — відказав дід Овсій.
— А потім, коли побачить, що людина налякалася, відпускає її... А може, не відпускає?