Выбрать главу

З іншого боку розлігся Ілля Муровець. Славетний богатир як поклав голову на сідло, так одразу ж і заснув. Спав тихо й міцно, як може спати лише мала дитина.

Неподалік, під кущем, розташувався Добриня з дідом Овсієм. На відміну від Муровця, їм не спалося. Спочатку вони тихо гомоніли про свої давні літа. Згодом Добриня почав жалітися:

— Краще б уже, друже Овсію, десять разів битися, ніж ото чекати. Ну, геть дурним стаю, коли не відаю, що й до чого.

— Я теж, — зітхнув дід Овсій.

— Не кажи. По тобі не видно.

— По тобі теж...

— Гей, діди, — не прокидаючись, подав голос Муровець. — Спіть уже, спіть, бо зараз ломаку візьму!

Діди тихенько захихотіли і замовкли.

Ще й не розвиднілося, як старшини знову зачаїлися біля узлісся і прикипіли поглядом до Сули.

Тумани густо пливли над землею. Здавалося, вони затопили всенький світ. За ними не було видно навіть сонця, яке мало стояти вже доволі височенько.

Дід Овсій тихо сперечався з Добринею.

— Як ти гадаєш, — казав Добриня. — Чи не пора нам послати по дружину? Даремно ми так далеко її відіслали.

— Не бійся, не даремно, — заперечував дід Овсій. — Навпаки, треба було ще далі відіслати. Сам же знаєш, що половець без вивідки і кроку не ступить.

— Знати, звісно, знаю, але ж отут-о... — І Добриня прикладав широку долоню до грудей. — А раптом вони оце в тумані підкрадаються!

— Рано ще їм. Вони хоч і половці, та не птахи.

Зрештою сонце викотилося з-за туману. Стало припікати. Муровець мовчав. Лише кусав одну травинку за другою. І з тої кусаної трави вже можна було сніп набрати. На Добриню важко було дивитися. Він то зітхав, мов ковальський міх і витирав спітніле чоло, то злазив з коня і, втупившись у землю, ходив навколо нього. Збоку могло здатися, що він шукає гриби.

— Ну, чого б я ото так крутився? — пошепки дорікав йому дід Овсій. — Прийде коза до воза. Нікуди твої половці не дінуться.

— Твоїми б вустами та мед пити, — ще більше схилявся над землею переяславський тисяцький. — А раптом вони на Лукомль рушили?

І лише десь під вечір дід Овсій зненацька насторожився.

— Чуєте? — запитав він.

З глибини болота долинуло протяжне і густе ревіння.

— Водяний бугай, — сказав Добриня. — Ну то й що?

— А те, що половці йдуть...

Дружинники прикипіли очима до Сули.

Половці з'явилися, як грім з ясного неба. Всі вдивлялися в далечінь — а вони випірнули з-під очеретів майже навпроти узлісся, де крилися русичі. Було їх десятків зо два.

— Вивідники, — видихнув Олешко, котрий щойно повернувся від захованого у лісі війська.

— Атож, вони, — згодився Добриня і полегшено зітхнув.

Половці повільно обминали очерети. Вони їхали вервечкою, один за одним. На перехресті доріг зупинилися і почали про щось радитись. Тоді більша частина подалася у бік Римова, а п'ятеро сторожко рушили туди, де принишкли старші дружинники.

Тепер Добриня захвилювався, але вже з іншої причини.

— От же ж халепа, — буркотів він. — Чого доброго, рознюхають, що ми тут — і шукай вітра в полі.

— Може, відійти углиб лісу? — запропонував Олешко.

— А сліди куди дінеш? Бач, скільки натовкли!

Дід Овсій у цю розмову не встрявав. Він про щось напружено думав. А коли половці наблизилися до лісу на відстань одного польоту стріли, дід Овсій сказав:

— Ви от що... Замріть тут і нічого не затівайте. Хоч що б сталося — ані пари з вуст!

Потому скочив на коня і подався через узлісся на Римів. За ним потрюхикав Бровко. Дід їхав не криючись. Навіть мугикав якусь безтурботну пісеньку. На лисуватому пагорбі зненацька зупинився, ніби лише в цю мить уздрів ворога.

— Половці-і! — вигукнув він і чимдуж подався до села.

Половецькі вивідники кинулися навперейми.

У Римові вдарили на сполох. Сторожа — трійко сивих дідуганів — поспіхом зашкутильгали до воріт. Вони готові були зачинити їх одразу ж після діда Овсія. Схоже було, що дід із Бровком таки встигнуть прослизнути до Римова перед носом у половців.

— Молодець! — збуджено приказував Добриня. — Ну, що б ми робили без нашого Овсія!

З крайніх хат вибігали жінки та підлітки, озброєні хто чим. У кого були вила, у кого коса чи рогач...

Дід Овсій, як і треба було чекати, дістався до воріт перший. Сторожа вже зачиняла ворота, коли один з половців схопився за лук. Забриніла тятива, зблиснув на сонці наконечник — і за хвилю в дідовій спині затремтіло охвістя стріли.

— У-у... — болісний зойк вихопився з Добрининих грудей і він підняв нагая, щоб пустити коня учвал. Проте Муровець поклав йому на плече важку руку.