Хоробро билися римівці, не відступали ні на крок. Проте на кожного припадало не менше п'яти половців з тих, що вже перебралися через Сулу.
А до річки підходили все нові орди.
Ілля Муровець вподобав собі найнебезпечніше місце, навпроти головного броду. Вони з Гнідком були закуті у панцир і разом скидалися на неприступну скелю, перед якою розбивалася на друзки найпотужніша хвиля.
Ліве римівське крило очолював Добриня Микитович. Праворуч, ближче до Змієвої нори, бився Олешко Попович з горошинцями та молодшою дружиною. За Олешком невідступною тінню слідував Лидько. Блискавками миготіли їхні доладні мечі, і вже не один половець важко зсунувся під копита римівських коней.
Проте натиск степовиків наростав з кожною хвилиною. На мить, на одну лише крихітну мить хитнулося ліве крило Добрині — і в проміжок між ним та грузьким болотом з пронизливим виттям увірвався ординський загін. Мабуть, хтось із степових вивідників заздалегідь намацав вузьку звивисту стежку в трясовині.
У Добрині тривожно стислося серце: він не міг спрямувати у той бік жодного дружинника.
А половці вже обходили русичів. За хвилину-другу вони виберуться на сухе і вдарять зі спини...
І тут над полем бойовиська пролунало жахне ревіння водяного бугая. З глибини болота навперейми степовикам кинулася якась потвора. Вона змахнула важким дубовим окоренком і передній половець з розтрощеною головою щез у липкій трясовині.
Нападники завмерли з жаху та несподіванки.
— Бу-у-у! — протяжно заревіла потвора знову. Звалився, не встигнувши навіть зойкнути, ще один половець. За ним ще...
То мстився за свого брата Велес, дідько болотяний. І такий вже страхітливий був у нього вигляд, що навіть звичні до всього половецькі коні ставали дибки і збивалися з вузенької стежки.
Зарепетували нелюдськими голосами вершники, марно намагаючись розвернутися назад. А над їхніми головами зі свистом миготів дубовий окоренок і злітало жахливе:
— Бу-у!
Вирівнялося ліве крило. Повільно, але невпинно посунуло вперед, аж поки не зустрілося з новою половецькою лавою, що вихлюпнула з-за Сули.
А на іншому крилі половці Андака все заповзятливіше напосідали на невеличкий Олешків загін.
Сам Андак у битву поки що не вступав. Білими від зненависті очицями стежив він за Поповичем. Чекав, поки той вчинить щось необачне. І тоді вже нікому буде в скрутну хвилину виводити Змія зі схованки.
І таки дочекався свого син половецького хана. На якусь хвилину Олешків кінь вихопився уперед і відірвався від своїх. Андак пронизливо свиснув — і половецькі стріли хмарою полетіли в Поповича. Той ледве встиг прикритися щитом. Ще раз сипонули стріли — і захитався, впав на коліна вірний Олешків кінь.
Син половецького хана показав у злостивому посміху широкі зуби і чвалом покотив на пішого. Та коли їх розділяло лише кілька кроків і Андак уже здійняв над собою шаблю, — Олешко зненацька пригнувся і прикрився мечем. Дзенькнула криця — і в ту ж мить Попович злетів у повітря. Дужий удар ноги вибив ханового сина з сідла.
Половці отетеріли. Вони не могли збагнути, як це сталося. А неушкоджений Олешко вже сидів на Андаковому коні і його меч знову миготів над головами нападників.
— Молодець, Олешку! — загримів над Сулою густий голос Іллі Муровця. — Молодець, хлопче! Так їм і треба!
Радо заворушилося праве крило і посунуло на ворога. Збентежені втратою свого ватажка, половці почали задкувати. Здавалося, ще трохи — і вони кинуться навтікача.
Та їм на поміч уже поспішала свіжа орда.
Сам Муровець не відступив від броду ні на крок. Його Гнідко, здавалося, навіть з місця не зрушив. Важко і невблаганно раз-у-раз опускалася Муровцева довбня на ворожі голови і хребти. І не було від тієї довбні ніякого порятунку, бо ж легкі половецькі шаблі при зіткненні з нею розліталися на друзки.
Але обтікали ординці руського велета, мов морські вали непорушну скелю. Намагалися ударити збоку, зайти зі спини — та поруч з ним усе ще стояли випробувані не в одній битві дружинники.
— Гей, Добрине! — гукав Муровець. — А поглянь-но, чи багато ще полинців за Сулою? Бо вже й обідати пора!
— Пожди, Ільку, ще трошки! — відгукувався Добриня.
Бився він розважливо і без особливого поспіху.
Так, начебто виконував звичну і від того вже трохи нуднувату роботу. Проте між поєдинками встигав переяславський тисяцький і поле бойовиська оглянути, і кинути погляд за Сулу, звідкіля підходили все нові половецькі орди, і назад озирнутися в надії, що от-от надійдуть головні сили переяславців.