— Але ж... — озвався нарешті Колько Горобчик. — Я ж у інтернеті вичитав, що він похований у Києво-Печерській лаврі.
Всі перевели погляд на Костянтина Петровича.
— Усе правильно, — мовив він. — Спочатку, може, Іллю Муровця поховали тут, а потім перенесли до Лаври — як святу людину, захисника своєї землі.
Вітько кивнув головою і підійшов до урвища.
Звідсіля було видно, наче птахові. Тиша і спокій панували навкруги.
Не диміли сторожові вогні в засульських дібровах. Та й самих дібров уже не було. Не здіймалася курява на дорогах. Лише ген-ген, біля самого обрію, сріблом віддавали широкі присульські заплави.
І ніде жодного половця.
Від автора
Це було років з тридцять тому. Ще за Союзу.
Під час однієї зустрічі з п'ятикласниками якийсь веснянкуватий хлопчина запитав мене:
— А чому це Іллю Муромця називають російським богатирем? Адже він воював на нашій, українській, землі, і в нас похований...
На це запитання я тоді не дав вичерпної відповіді. Хоча б тому, що на той час я був поетом-ліриком і описував здебільшого явища природи та свої відчуття з цього приводу. Та й часи були такі, що все найкраще, що було в українців чи в білорусів, вважалося винятково російським надбанням. І будь-яка інша думка відкидалася як хибна й шкідлива. А той, хто її відстоював, оголошувався ворогом народу. Та все ж після тієї зустрічі я почав цікавитися походженням цієї історичної особи. І невдовзі з величезним подивом довідався, що навіть у Росії є люди, які не вважають Іллю Муромця російським богатирем. Наприклад, у першому томі двотомника «Былины», виданого в Москві 1958 року, на сторінці 120 написано таке:
«В песне о его выезде из дому названы город Муром и село Карачарово. Такое село действительно есть... Однако делать на этом основании вывод о среднерусском происхождении образа Ильи все же нельзя: можно говорить о среднерусском происхождении той песни».
Вловлюєте різницю? Але й це ще не все. Там само читаємо:
«Наряду с формой „Муромец“ имеются формы. „Муровец“, „Моровлин“, „Муровленин“ и некоторые другие, которые могут быть произведены от названий городов Моровийск, Моровий, Муравский шлях на юге России (Волынь, Черниговщина)».
А Волинь та Чернігівщина є не що інше, як Україна, а не «юг России». А села Муром та Карачарово, за твердженням краєзнавців, були колись одразу за Черніговом.
Але чому ж тоді пісні та билини про Іллю Муромця мають саме «среднерусское происхождение»? Відповісти на це запитання теж не складно.
Важкі й непевні були то часи. Степами Руси-України постійно тяглися орди обрів, печенігів, половців, татаро-монголів. І не минало й року, щоб вони не нападали на київську і, особливо, переяславську землі.
Тож далекі наші пращури мусили постійно тримати при боці меча. А ті переяславські сім'ї, чиї батьки та сини полягли у битвах зі степовиками, отримали дозвіл від наших руських князів переселятися аж за річку Оку, в заболочені північні ліси, куди пожадливим степовикам дістатися було не так легко. Там, у відносному спокої, матері вирощували своїх дітей, аж поки ті бралися за зброю.
Згодом туди подалися й самі князі.
І от живуть собі переяславські (а згодом до них приєдналися і київські) переселенці на нових землях, звіра полюють, рибу ловлять, хліб вирощують. А довгими зимовими вечорами збираються біля каганців та вогнищ і починають згадувати про той час, коли їхні діди й батьки ще жили понад Сулою і були свідками або й учасниками звитяжних битв за переяславські і київські землі.
А водили їх на ті січі наші славні лицарі Ілько Муровець, Добриня Микитович, Олешко Попович, які разом з хоробрими дружинниками воліли за краще загинути від ворожої стріли, аніж переселятися за далекі болота й ліси...
Отакі думки виникали в мене під час збирання матеріалу про наших далеких пращурів-богатирів. А там уже було недалеко й до написання повісті про їхні славетні часи та подвиги. А що з того вийшло — судити тобі, мій юний друже.
