Віталій Забірко
СТОРОЖОВИЙ ПЕС
Вдень.
І вночі.
У п’ятдесятиградусну спеку, і в невпинну тропічну зливу, і в шторм, коли солоні бризки прибою долітали до стежки, протоптаної у прибережних скалах, він, не поспішаючи, проте й не зупиняючись, крокував островом.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
Його важкі гостроносі черевики з самонаростаючою металорганічною підошвою розмірено трощили консервні банки, що траплялися на шляху: бляшані, скляні, пластмасові. Мариновані огірки з хрумкотінням вистрибували зі скляних, пластмасові вибухали пивом чи лимонадом, із бляшаних, іржавих і новісіньких, вичавлювалася риба: шматками і ціла, у прованській олії, томатному соусі, власному соку; у вині, червоному та білому. Вихлюпувалися компоти і джеми, хрустіли краби, бісером розсипалася чорна ікра. Коли на його дорозі виникала велика бляшана банка з жовтою наклейкою, десь глибоко у підсвідомості зринала думка: «І чому я досі не куштував ананасів? Хай навіть консервованих…» Він наступав на банку — вона чвакала сиропом та часточками ананасів — і йшов далі.
Дві години — коло.
Вісім кілометрів — коло.
Десять тисяч кроків.
У п’ятдесятиградусну спеку, крізь невпинну тропічну зливу.
Вдень.
І вночі.
Барт лежав долілиць на широкому скелястому майданчику, шорсткому і теплому. Він насолоджувався теплом, терся об граніт щокою, відчував усією поверхнею шкіри, як випаровується морська вода, що, наскрізь просочивши його, щемить у подряпинах та ранках. Нарешті вперше за сім днів він по-справжньому обсихає. Усе це сон. Поганий сон. З аварією корабля, самотністю, без харчів та прісної води. Боже, хоча б на острові хто-небудь жив! Він уявив, як зараз підведеться і піде в село. Як нап’ється там кокосового молока… До одуріння. Його живіт стане великим і пружним, а він буде задоволено по ньому поплескувати і пити, пити… Тільки б на острові хто-небудь жив.
Барт підвів голову і побачив: прямісінько перед ним, кроків за чотири-п’ять, стояла банка персикового соку. Найзвичайнісінька. Бляшана. Синя етикетка з намальованими на ній персиками та келихом з жовтогарячого соку. Він не повірив собі. Безглуздя! Мана! Чортівня якась… Труснув головою, але банка не щезла, не розчинилася в повітрі, і тоді він повірив у неї, в цю банку, що вона є, що вона тут, поруч, підхопився і, обдираючи коліна, порачкував до неї.
Барт уже майже схопив її, як раптом чиясь тінь враз нависла над ним, і нога, взута в гостроносий черевик, вибила банку з рук. Банка вдарилася об один виступ скелі, другий, на третьому бризнула соком і покотилася по схилу. Барт безсилим поглядом провів її й лише тоді підняв голову. Над ним, розставивши ноги, стояв майже голий — черевики та ще якась пов’язка на стегнах — абориген.
Барт сів.
— Навіщо ти це зробив? — запитав він.
Тубілець не поворухнувся, здавалося, навіть не дихав. Смаглява шкіра на його тілі виблискувала металом, очі, скляні й тьмяні, вп’ялися в одну точку, а з живота випирав прямокутник еволюційної скриньки — це було видно з ледь помітних обрисів напнутої шкіри.
Симбіот… Барт здригнувся, відсунувся вбік і притулився спиною до скелі. Його занудило, наче побачив протез на голому понівеченому тілі.
«Форма, — подумав він. — Форма. Єдине, що залишилося в тобі від людини. Та ще тінь».
— Що ти тут робиш, на острові? — знов озвався Барт.
Робот повернув голову, блимнув на нього байдужими скельцями очей.
— Стережу продукцію Об’єднаної консервної корпорації, - мляво показав униз, в улоговину.
— Що? — не зрозумів Барт, і придивився, уважніше.
Те, що він спочатку мав за ряботиння в очах, було насправді велетенською купою різнобарвних банок. Поки він видирався сюди, на скелі, якомога далі від ущент розтрощеного човна, від океану, частка якого солоною медузою бовталася у нього в животі, поки лежав на майданчику, такому сухому й теплому, — бачив лише кола, що шипіли й плавилися. Тільки кола… багатобарвні. Виявляється, це — консервні банки.
Банки були повсюди: на скелях і в тріщинах, на каменях і під ними, і в двох кроках від Барта — розбиті і непошкоджені, блискучі й іржаві. А над усім цим синьо-зеленою віхолою кружляли міліарди мух. Вони, здавалося б, катастрофічно розмножувалися, харчуючись найкращими консервами світу, але періодично налітав шквал і відносив тонни цього висококалорійного концентрату в море, далеко-далеко, за багато сотень миль, і скидав хмари мух на риб’ячі голови. Манною небесною. А мухи на острові знову плодилися…
Конвейєр. Сучасний біологічний автоматизований конвейєр. Відповідає усім світовим стандартам. Наче на суперзразковій фермі.
Барт облизнув губи сухим, шорстким язиком.
— Слухай, — промовив він і замовк.
«Усе це даремно», - защеміло серце. Знову облизав губи.
— Послухай-но, — горло здавив кашель. Просипів: — Дай мені банку соку… Одну! Лише одну… Я візьму, гаразд?
Симбіот мовчав.
— Якщо ти гадаєш… То я не так… я не просто так… Я заплачу… Їй-бо, я заплачу! Я добре заплачу!
Барт дурив його. У нього в кишенях не було нічого, крім чудом уцілілого складаного ножика, і робот ніяк не реагував на його благання, нібито знав про це. Він стояв непорушно, підставивши до сонця широку блискучу спину, і відкидав на землю людську тінь.
Барт замовк. Стало моторошно. Острів, де з людей роблять машини всупереч усім конвенціям і законам, схопив його за горло сухою піщаною рукою спраги. Серед такого багатства… До болю стис у кишені складаний ніж, але тут же збагнув: це не зброя.
Відвернувся й почав дивитися в улоговину. Не думати, тільки не думати, що позаду в образі симбіота стоїть її Величність Костомаха.
Острів був вулканічного походження, про що свідчила ця улоговина, всіяна консервними банками, мов конфетті, - колишній вогнедишний кратер.
Барт ковтнув неіснуючу слину. Ось тут летіла банка… об цей виступ, об цей і… Здригнувся й глянув на робота, потім знову на виступ, де розлилася пляма персикового соку. В скронях гупала кров, тремтіли руки. «Спокійно, спокійно. Заспокойся, — сказав він собі. — Тільки спокійно».
— Ти сам тут на острові? — запитав він.
— Сам.
Відлягло. «Не квапся, не метушись, — наказав собі Барт. — Продумай усе гарненько». І сам себе не слухався, тіло тремтіло, мов у пропасниці.
Ось так, так і так, вирішив він, розрахував усі ходи наперед і, вибравши банку, що стояла на самісінькому краєчку майданчика, різко зірвався з місця й побіг до неї. Симбіст трохи почекав, а потім блискавкою метнувся до обриву й ударом ноги вибив банку з рук. Ударив він майстерно (очевидно, непогано грав у футбол, коли був людиною), підрізавши банку так, що вона завертілася навколо осі, а сам круто зупинився якраз над урвищем. І тоді Барт легенько, щоб не звалитися самому, підштовхнув його у спину. Робот сіпнувся назад, побалансував на одній нозі, але все-таки не втримався і полетів у провалля. Від удару об перший виступ у нього відлетіла ліва рука. Барт відвернувся, схопив першу-ліпшу банку і встромив у неї ніж.
Це були консервовані яблука, залиті теплим, липким і несмачним сиропом. Він пив жадібно, не помічаючи гострих країв банки, обрізав губи і продовжував ковтати сироп по краплині, притримуючи долонею яблука, які лізли в рот, аж поки сиропу в банці не залишилось. Нарешті Барт відкинув банку геть. Пити захотілося ще сильніше. Коло скелі, на осонні, побачив трикутну пластикову пірамідку з пивом. Обпікаючи руки, зірвав з неї розжарену сіточку термі («Нічого, — пробурмотів він, дмухаючи на пальці, - тим холодніше пиво…») і надрізав краєчок. Доводилося пити повільно, ковток за ковтком, бо пиво було крижаним, аж зуби ломило. Зрештою він угамував спрагу. Ліг біля самісінького краю майданчика і став розглядати улоговину. Внизу, на осипу, із-за величезного валуна стирчали понівечені металеві ноги в гостроносих черевиках. Барт поглянув на свої побиті, подряпані ступні, потім знову вниз, скачав у роті гіркий від пива клубок слини і сплюнув в улоговину.
Було спекотно й задушливо, піт липкою плівкою стягав шкіру. Тіло охопила якась млявість, і він поринув з головою в млосний, напівдрімотний стан. Навіть не помітив, як над островом з’явився транспортний контейнер, чорний, з яскравим жовтогарячим написом, і лише коли тінь контейнера на мить накрила його, стрепенувся.