Владислав Івченко, Юрій Камаєв
Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори
Лауреат ІІІ премії
конкурсу романів, кіносценаріїв,
п’єс та пісенної лірики про кохання
«КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2011»
Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
2012
Електронна версія створена для Книжкового блогу http://knygypirat.blogspot.com
ISBN 978-966-14-3047-0
Провокаційний роман, що гострою сатирою підриває стовпи самодержавства!
Початок ХХ століття. Київ — провінція Російської імперії. Дванадцять справ агента царської охранки Івана Підіпригори — то не подвиги Геракла, а сам Ваня — не бездоганний Фандорін, але й на його будні припадають бомби! Чорна магія, скарби Полуботка, попіл спалених «Кобзарів», валізи грошей і наркотики — з чим тільки не доведеться стикнутися Підіпригорі! І разом із ним до боротьби з розпустою в літературі стане юний Булгаков…
УДК 821.161.2
ББК 84.4УКР
«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.
Юрій Логуш,
ініціатор і засновник проекту
Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс
«Коронація слова» був заснований за підтримки бренду
найпопулярнішого українського шоколаду «Корона».
Головна мета конкурсу — сприяння розвитку
новітньої української культури.
Література, кіно і театр обрані не випадково,
адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури,
що формують і визначають зрілість нації.
Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен,
видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру,
і як наслідок — наповнення українського ринку
повнокровною конкурентоспроможною літературою,
а кіно й театру — якісними українськими фільмами
й п’єсами.
Перш ніж поринути в читання захопливої книжки двох молодих українських авторів, написаної в жанрі історичного детективу, варто дізнатися, як вона створювалася. Юрій Камаєв із Кременця (Тернопільщина) і Владислав Івченко (Суми) не приховують, що писали роман у Мережі. Якби вони жили в ті часи, під які стилізують свою розповідь, тобто на початку ХХ століття, то змушені були б мешкати поряд. Але зараз Юрію з Владиславом вистачило єдиної зустрічі в реалі — у львівській кав’ярні, задовго до написання книжки.
А потім був довгий інтернет-діалог, який став можливим завдяки технічному прогресу. Десять років тому більшість із нас навіть уявити не могла, що людина в Китаї за лічені секунди спокійнісінько обмінюватиметься файлами з людиною в Південній Африці, не відчуваючи при цьому жодного дискомфорту, як не могла уявити спілкування за допомогою програм голосового та відеозв’язку.
Література, звичайно, не стає ні кращою, ні гіршою від подібних технічних засобів, бо пишемо ми не руками, а серцем і розумом. Однак погодьтеся, що в комп’ютеризовану еру нас вабить романтичне світло газових ліхтарів, хочеться почути неквапливу розважливу оповідь людини, яка чимало побачила на своєму віку. Колишній агент київської охранки (поняття це зникло з нашої мови вже скоро буде як сто років), сидячи десь у вишневому садочку, розповідає комусь із приятелів про свої пригоди. І навіть не може уявити собі, що ось-ось «враги отєчества», проти яких він так успішно боровся, зруйнують і саме отєчество, і покарають його захисників. Він не може передбачити свого майбутнього, а ми — свого. Що нас чекає в світі, де немає ні самодержавства, ні стовпів, що його підпирають, але де люди здатні все знищити, щоб здобути владу і гроші, — ніхто не знає.
Бурлескний типаж головного персонажа Івана Підіпригори вималюваний так само рельєфно, як біцепси під шкірою атлета. Певна річ, Геракл із охранки, розповідаючи про свої дванадцять подвигів-справ, намагається навіть поразку перетворити на перемогу. Так вчинив би кожен на його місці. Згадаємо лишень Санчо Пансу чи Тартарена із Тараскона. Критичний реалізм із його класовим підходом тут не годиться. Часом хочеться спересердя сказати: «Ну й негідник ти, Ваню! Ну й манкурт із тебе!», коли послухаєш його розумування про малоросійськоє нарєчіє. А часом думаєш, який він класний, почувши його дотепні характеристики «професіоналів». Так-так, ви не помилились: декорації й костюми давні, а проблеми ті самі, й той, хто мешкає в Україні, безпомилково знайде в романі пародійні портрети сучасних українофобів, політичних діячів та журналістів. А спершу здавалось, ніби автори наступають на п’яти легендарному Ерасту Фандоріну. Я маю на увазі перші історії, які могли трапитися як у Києві, так і в Москві чи Петербурзі. Потім українська лінія стає чіткішою. Наш Підіпригора починає відчувати, що, незважаючи на всі вдалі розкриття змов, замахів, спійманих власноруч злочинців, він ніколи не зможе зробити кар’єри, піднятись на вищу сходинку станового суспільства. Мрія маленького українця про садок і млинок дедалі голосніше озивається в його серці. Автономне тихе життя на Батьківщині — ось воно, справжнє, за що варто боротись. І тоді риторика патріота отєчества звучить уже не як мантра, а як підтвердження лояльності. Про всяк випадок. Перед вами типовий середньостатистичний українець з усіма його традиційними недоліками й достоїнствами: лукавий, обережний і з глибинним почуттям порядності.