— Може, сходимо, наберемо для всієї команди? — запропонував. — А то грабіжники жеруть, а революційним матросам лапу смокчи!
З десяток зі мною пішли, але по дорозі я чкурнув убік, сховався серед складів, знайшов кран, помився під ним. Бо при бунтівниках краще у вугіллі, а в місті ліпше чистеньким. Почав вибиратися з порту. До міста вели великі кам’яні сходи, але ворота були зачинені, а на горі козаки стояли. Ще почнуть допитуватися, куди я і звідки. А в мене ж документів немає. То я поліз навпростець, через стіну. Дерся довго, аж нарешті виліз. Сів перепочити трохи на якійсь вулиці, бо від цих всіх пригод дуже заморився. Робота у філера і так нелегка, але щоб так, щоб по два рази за день ледь не вбивали, так такого в мене ще не було.
— Вибачте, а ви з порту? — питає тут мене якийсь хлопець. Високий, із красивими доглянутими вусами, у піджачку, картатих штанях і легких штиблетах. Мабуть, поспішав, бо он на лацкані піджаку щось біле. Розчинений зубний порошок. Раз зуби чистить, то жид, це прикмета надійна.
— А тобі чого? — питаю. Сам дивлюся за спину хлопцю. Чи не від бандитів Бенціонових посланець?
— Я журналіст, з «Одеських новин», Корнієм звати. То ви з порту? Розкажіть, що там відбувається? — хлопець зошит дістає й олівець, сідає поруч, готовий писати. — То що у порту?
— Грабують там.
— Матроси?
— Та ні, з міста набігло всілякої босоти.
— А матроси, що матроси?
— Так розумію, що не знають, що далі робити.
— А що за постріли там чулися? Розстрілюють когось? — він питає і похапцем записує на аркуш мої слова. Швидко пише, легко. Я ото так не можу. Мені, щоб звіт скласти, так за стіл треба сісти, подумати, а потім вже писати. А тут строчить, наче з кулемета. Ну точно жид, вони до цієї справи вдалі.
— Ага, розстріляли там одного.
— Кого?
— Та негідника. Поганця останнього, мерзотника, зміюку, паскуду, шибеника клятого, плюгавця отруйного, супостата, підлотника, недовірка огидного, — кажу і згадую Гусєва. Аж вивертає мене. Бо воно ж нелегко людину вбити. Нехай і для того, щоб самому врятуватися, нехай і бунтівника, але все одно нелегко. Кинувся я до паркану і проблювався.
— Що, склади винні розграбували? — питає хлопець. По-своєму моє блювання зрозумів.
— Еге ж, розграбували, — кажу.
— А правда, що там люди Бені складами займаються?
— Не знаю я ніякого Бені, — кажу. — Я вчора тільки у порт зайшов, а тут таке.
— Слухайте, а як до порту спуститися, щоб не сходами, бо там козаки?
Я почав пояснювати, як сам дерся, коли тут дід якийсь прибіг. Кинувся до кількох хлопчиків, що з дерева на порт дивилися. Як залопотить щось по-чужому. Дід — жид, то значить, по-жидівськи. Один із хлопчиків із дерева зліз, дід йому стусана дав, за руку схопив і повів. Хлопчик плаче, щось пояснює.
— Пустіть його! — втрутився Корній. — Нехай дивиться! Дітям потім буде розповідати про ці величні події! Це ж революція! — ото таке і каже! Мабуть, сам бунтівник.
— Дурень! — гримить суворо дід вже по-нашому. — Дурень! Від революції кому тільки і користь, та тільки не євреям! Бо нас перших вбивати почнуть за ваші революції! Ізю, ану марш додому! — старий спересердя вліпив хлопчиську потиличника і потягнув далі.
— Залякане у нас старше покоління! Бояться революції, не розуміють, що тільки з нею ми зможемо стати повноправними громадянами, а не затурканими ізгоями зі смуги осідлості!
Слухаю я цього Корнія і дивуюся, як тут в Одесі погано все. Щоб у нас у Києві журналіст оце таке балакав? Та ніколи! А тут диви, верзе он що. Хоча ж чому дивуватися, коли жид. Жиди вони здебільшого проти царя-батюшки.
— Ну, я пішов до порту. Ми переможемо, товаришу, — сказав і поліз через паркан. Я ж сидіти залишився, відпочивати. Коли чую крики, свист. Корній той із-за паркана вистрибує, наче за ним вовки женуться. — Тікай, там поліція! — кричить мені. І так запально кричить, що я і побіг. Хоча чого мені бігти? Та вже коли почав тікати, то тікай. Пробігли ми за ріг, а там натовп стоїть, обговорює, що там у порту. У натовпі мені ховатися, наче рибі у воді. Раз і немає мене. Вирішив трохи ще тут походити, а потім вже телеграф шукати.
Ходив, ходив, слухав розмови. Здебільшого про те, що на складах робиться. Начебто люди Бенціона ходять по торгових компаніях і вимагають заплатити за охорону складів та пароплавів. У тих, хто відмовляється, склади та пароплави геть розграбовуються. Ну і спритник той Бенціон! Що ж до панцерника, то кажуть, що з Севастополя вже вийшла ескадра і завтра буде атакувати «Потьомкіна». Ціла війна буде. Але ніхто з міста не їде, навколо порту натовпи стоять. Бо ж цікаво, а одесити такий народ, що хлібом їх не годуй, тільки б дай витрішки продавати.