— Так, ваше благородь, я по справі Давидченка.
— І що?
— Гнила це справа, ваше благородь. Даремно ви її у поліції забрали. Нехай би краще у пристава Воронька голова за те боліла. Бо той Давидченко політикою не займався, з бунтівниками не знався. Та й те, що його професор Сологуб вбив — тепер сумнівно. Не поводять себе так вбивці. Не було взагалі за що йому Давидченка вбивати — грошей той особливих не мав, для ревнощів та всякого такого він застарим був, та й заздрощі відпадають — покійний іншою наукою займався. Мотиву не було, ваше благородь…
— Мотиву, кажеш не було? — питає Мельников. — Ось він, мотив! — потряс штабс-капітан стосом паперів. — Є мотив, Ваню! Та ще й який! Недаремно ми за це взялися. Там про сотні мільйонів рублів йдеться. Ти чув щось про скарби малоросійського гетьмана Полуботка?
— Це той, що колись зрадив государя? — питаю.
— Той, Ваню, той. Професор Давидченко якраз займався пошуками тих скарбів. Усе тут, у цих паперах! Дві скрині з золотими червінцями під охороною сотні козаків відправив бунтівник Полуботок до Лондона і поклав у банк Ост-Індійської компанії. І вони там довгенько лежали та відсотками приростали. І так приросли, що тепер це вісімсот мільйонів рублів золотом, Ваню! Уявляєш?
Та як таке можна уявити? Я й одного мільйона не уявлю, в голові він мені не вміщується. Якось мені написали його на папері, так від тих нулів аж в очах замиготіло.
— Ні, завелика то для мене цифра. Ось тисячу ще можу уявити, а більше, то вже важче.
— Неважливо! Я встиг навести деякі довідки щодо цього. Тож ми, Гудим-Левковичі-Мельникови тепер є законними спадкоємцями цих грошей, як і Сологуби, бо, виявляється, ми з ними далекі родичі, у нас у жилах гетьманської крові дещиця є! А прямих нащадків не залишилося, урвався рід Полуботків ще півстоліття тому. Ось тобі й мотив! Сологуб вбив Давидченка, щоб ніхто про скарби не дізнався та щоб їх одноосібно привласнити!
— Тоді це ж чисто кримінальна справа, — кажу.
— От, Ванько, немає в тобі польоту думки! Яка, до дідька, кримінальна, коли Сологуб може ті гроші потім мазепинцям передати, або ще на якісь капості антидержавні! Ось у одній із статейок своїх він пропонував викупити острів у Тихому океані, заселити туди українців і створити Південну Січ та ще й під гарантіями великих держав.
— І що?
— А те, що це державною зрадою пахне! Українці мусять в імперії жити, а не по всяких островах, та ще й під іноземними гарантіями! Бери хлопців і їдемо брати того Сологуба ще тепленьким, я за ордер вже поклопотався!
Ну, дурне діло — нехитре, цього ми добре навчені. Але увірвалися ми до квартири Сологуба, а там лише служник, азіат косоокий, щось по своєму ґелґоче, мовляв, моя твоя не понімай. Ну таке ми вже проходили. Дав раз-другий Мельников йому в зуби — одразу мову згадав. Виявилося, що прогавили ми того Сологуба, поїхав він дві години тому, а куди не сказав. Обіцяв за кілька днів повернутися. Перетрусили ми його квартиру. Цікаво там наче в музеї — зброї чудернацької дикунської по стінах розвішано, глеки різні дивні та ще багато всяких чудасій. Та нічого з того, що для нас би службовий інтерес становило, ми не знайшли, навіть якоїсь газетки завалящої бунтівницької — чисто все.
Вже пізно ввечері прийшов я додому, впав у ліжко, та сон не йде. Кручуся з боку на бік — щось муляє мені у цій справі, ніби цвях у чоботі. Не так тут все просто. Шукав щось важливе вбивця у квартирі професора Давидченка, а по тих паперах, якими його благородь так тішиться, ногами ходив. Виходить, не їх шукав. Мабуть, та річ якось пов’язана з тим, що мав оголосити покійний тоді в університеті. Значить, Сологуб знає що, раз не дав Давидченку це зробити, влаштувавши скандал і бійку. Може, він і вбив — сам же мені сказав, що револьвера носить, із покійним мав серйозну сварку і чолов’яга геть непростий. Але тоді чому Сологуб, помітивши стеження за собою, так спокійно поводився і навіть не запідозрив у мені філера? Ні, мабуть, не він…
Але готовий закластися — Сологуб знає, за що вбили Давидченка, а може, навіть і знає хто. І тут мене осяяло, що в квартирі вбитого не так було. Навіщо ту вазу було бити чи бюстик гіпсовий ні в чому неповинний трощити? Тому й лютував убивця, бо не знайшов того, що шукав. Чорт, треба було Мельникову сказати, щоб засідку залишив, бо повернеться душогуб далі шукати!
Вскочив я з ліжка ніби ошпарений, похапцем одягнувся, запхав револьвера до кишені, захопив із собою ліхтаря і помчав до квартири покійного Давидченка. Пішки, бо ж пізно, візників вже не знайдеш. Поки добіг, аж засапався. Присвітив до дверей — ще ціла наша печатка, значить, не спізнився я. Трохи покопирсався в замку англійською шпилькою, відчинив двері. Філеру всяке треба вміти. І замок відчинити, і в кишеню залізти. Звісно, що без криміналу, а тільки заради справ службових.