Стис я браунінг, аж нігті побіліли, сиджу на гілляці й смерть наглу їх благородія наче в театрі спостерігаю. Коли бачу тінь якась нас накриває..
— Іване Карповичу! Іване Карповичу! — шепоче мені Павлуша і вгору пальцем тицяє. — Дивіться, що це?
Зиркнув я вгору і оторопів… Цепелін! Величезний сріблястий, товстою лінивою рибою поволі повзе небом. На борту напис великими чорними літерами — «За Русь святую» і трохи нижче, дрібнішими — «Градъ горній». Тут цепелін і на галявині помітили.
— Зрада! — волає Сологуб, вихоплює свого револьвера і починає стріляти по дирижаблю. А з гондоли дирижабля вже стрибають якісь люди в чорному. Проти сонця погано видно… Та то ж монахи у рясах спускаються на мотузках! У мене ж аж щелепа відпала, бо усяке бачив, а ось монахів на цепеліні ще не доводилося.
— Це синодальники! — кричить Сологуб. — Не підпускати їх! Рятувати святі реліквії!
Хлопці у вишиванках стріляють по монахах, багатьох збивають, але ще більше їх таки досягає землі. Вже подекуди в рукопаш зійшлися хлопці з монахами. Поміж ними літає кремезна постать Сологуба і, там де він пройшов, люди в чорних рясах падають наче ганчір’яні ляльки.
Коли тут пролунав із Дніпра гудок, потім ще один. Озираюся я і бачу, що до острова на усіх парах мчать катери.
— Ой, хто це? — шепоче Павлуша. Я йому рота затуляю, а сам думаю, що не інакше, як то сашковці прибули.
Так і є, з катерів вистрибують військові — самі офіцери, не те що солдатів, навіть унтерів серед них немає. Бій у лісі триває, я Бога молю, щоб ніхто випадково голови догори не задер і не побачив нас на дереві. Перечекали ми доки пройшли сашківці, злізли з дерева і пробираємося до берега. Деремося крізь очерети, коли чую тихий свист.
— Тут я, хлопці! — шепоче нам рибалка, Антоном його звуть.
— А я вже думав, що ти чкурнув геть звідси! — дивуюся.
— Ти що! Я ж моряк вітрильного флоту, а наше слово — залізне! — образився рибалка.
— Просто стрілянина он яка, думав я, що ти злякався.
— Атож, стрілянина славна, — погоджується рибалка, — сім катерів із військовими прибуло і ще й цепелін прилетів. Та один зух таки зумів, проскочив повз них очеретами.
— Як він виглядав? — питаю.
— Кремезний чолов’яга і чорний, наче циган. На якомусь дивному човні плив, я такого скільки живу не бачив.
— Чим той човен дивний? — не розумію я.
— Та і сказати важко. Наче на довбанку схожий, але не довбанка.
— Пирога це, — каже Павлуша авторитетно.
— Якого ще пирога? Може, ще вареника? — дратуюся я.
— Човен індіанський, у книгах Рудика про нього було!
— Та ти ж читати не вмієш! — сумніваюся я.
— Я не читав, а картинки дивився! Ось точно такий човен був! — аж кричить Павлуша, хапає тростину і малює човна на піску. Рибалка на той малюнок дивиться і головою киває.
— Еге ж, правду малий каже, точно такий човен.
Так значить Сологуб на човні в останній момент з острова втекти зумів.
— А що, той чоловік встиг, думаєш, до берега добратися? — питаю у рибалки.
— На все воля Божа, але навряд, він, мабуть, поранений був, бо погано тримався — хитало його, гріб через силу. А ми попливемо?
— Ні, краще від гріха подалі перечекати тут, в очеретах.
Так до ночі сиділи. Вже стрілянина давно стихла, а островом все нишпорили монахи ті летючі та офіцери, шукали щось. Як сутеніти почало, то ліхтарі їм завезли.
А коли вже добряче стемніло, ми тихенько відпливли. Наступного дня по Києву тільки і розмов було про стрілянину на острові. Але в газетах повідомляли, що одна кумпанія після обільних возліяній необережно повелася із феєрверком і звуки вибухів, що чули обивателі, помилково сприйняли за стрілянину. Постраждалих, звісно, немає.
Тіло Сологуба з двома стріляними ранами наступного дня на Оболоні виловили. Поліція вирішила, що він став жертвою пограбування, і невдовзі ту справу теж закрили, теж «за нєвозможностю раскритія».
Мельников за два дні з’явився. Переляканий, але живий і скроні у нього посивіли. Проте у яких бувальцях побував, не розповідав. Втім, ще довго жовтий дідько трусив його благородієм. За кілька днів після того такий собі професор петербурзької консерваторії Рубець написав статтю у газету про скарби гетьмана Полуботка. Що тут почалося! З усього нашого безкрайнього отєчєства посунули хмарою гетьманські онучата вбогі. Їх благородіє теж відпустку собі випросив у начальства і поїхав до Катеринослава. І там за ним, як завжди, золоті верби виросли. Професор Еварницький палкою його з музею гнав і у виразах не стримувався, так допекли йому ті шукачі скарбів, хоч кажуть, що той професор зазвичай чоловік стриманий та доброзичливий. А потім їх благородь вчинили в трактирі п’яну бійку ще з одним спадкоємцем, якимось акцизним чиновником із Самари, внаслідок чого був затриманий місцевою поліцією і просидів тиждень у холодній, бо у нашому любому отєчєстві офіційні папери чомусь дуже неквапно ходять, так ніби їх не поїздом, а сивими волами возять.