— Оце так здобич! — дивується офіцерик.
І є ж чому дивуватися, бо он мій поліцейський свисток, посвідка, семизарядний браунінг та гаманець перекочували до кишень поручика. Ось так, був філер, а став босяк. Ох Ваня, Ваня, сам же дурень, що у таку халепу вляпався! Потроху випрямився, дивлюся на супротивника мого. Бачу погляд його зневажливий. Ну так, поважати мене немає за що, попався, наче курка на борщ. Офіцерик мене тикає револьвером у бік.
— Вперед, пішов!
Пішов, зі стволом не сперечаються. Плентаюся і зубами скриплю. Лютую сам на себе. Оце вляпався. Бо ж розумію, що з цієї квартири мені живим не вийти. Може, кинутися на нього? Що втрачати? Але ж бачив його впевнений погляд і як він револьвер тримає. Такий не схибить і шансу не дасть. Подумати треба, що робити, не поспішати, бо вже раз поспішив.
Піднялись сходами на третій поверх, офіцерик постукав у двері з номером 12. Не просто так стукав, а вибивав якусь мелодію, щоб знали, що свій. Відкрив нам якийсь нервовий хлопець, який вирячився на мене, наче привида побачив. Офіцер штовхнув мене повз хлопця, до квартири. Почув, як за спиною клацнули замки. Ми зайшли до вітальні. Тут сиділа доволі дивна компанія. Дамочка — її можна було б назвати гарненькою, хоч як на мене, так тараниста занадто і бліда якась, наче давно вже світла сонячного не бачила. З панночками часто таке, бо ж сидять вдома, а як на вулицю і виходять, то прикриваються капелюшками та хустинками, щоб, борони Боже, не засмагнути, бо засмаглі тільки селянки.
Поруч із жінкою присів той хлопець, який нам відчиняв. Вбраний неохайно, з довгим масним волоссям, у сюртучку, скоріше за все, студент. У руках крутив невеликий швейцарський ножик. Чомусь нервував, бо його довгі тонкі пальці помітно тремтіли, наче у старого пияка.
У кутку, закинувши ногу на ногу, сидів геть сивий, однак ще не старий чоловік у мундирі статського радника міністерства юстиції з орденом Святої Анни на шиї. Оцей мене здивував, бо не чув я, що серед бунтівників такі високопосадовці трапляються. А ще засмутив, бо як показали мені його, то значить уже живим неодмінно не випустять. Ну, я і раніше не дуже то сподівався врятуватися.
Зайшли ми, офіцерик залишився при дверях, а мене штовхнув вперед, до середини кімнати. Тиша. Сиділи вони мовчки і дивилися то на мене, то один на одного. Офіцерик задоволено посміхався, наче щасливий мисливець, що повернувся з успішного полювання, а я — дичина впольована. Аж роздратувався трохи, але потім заспокоївся. Дратуватися не можна, навіть коли ти револьвера тримаєш. А коли на тебе наставили, то й поготів. Треба спокійно думати. Виходу наче немає, але я ніколи не здамся. Цьому я ще у Туркестані навчився, що до останнього треба битися, зубами за життя чіплятися, у будь-яку шпарину лізти, тоді, може, і врятуєшся.
— Навіщо ви, поручику, притягли сюди цього клоуна? — врешті втомлено запитав статський радник.
— Цей екземпляр стежив за мною від самісінького вокзалу, — відповів офіцер. — Я навмисно перевіряв, чи це бува не випадковість, протягнув його ледь не через усе місто. Але цей спритник ходив за мною, приліпився, наче реп’ях до собачого хвоста!
— Поручику, ви брудні калоші зазвичай перед дверима лишаєте, чи несете грязюку просто до дому? — сердито запитала білявка.
— Даруйте? — не зрозумів поручик.
— Поручику, графиня хотіла запитати, чому ви не позбулися цього типа десь дорогою, а приволокли сюди? — із неприхованою зневагою запитав студент.
— Тому що цей тип може дещо знати про речі, які нас цікавлять. І, я маю надію, розповість усе нам. — Поручик дивиться на мене. Я, може, і з села, але у людях розбираюся. Поручик зі студентом у пікіровках за білявку, яку вони «графинею» звуть. Невже насправді графиня? Ти диви, ще не бачив таких бунтівників, щоб і статський радник, і графиня! Он як офіцер зі студентом один на одного дивляться з ненавистю, наче сусідські півні на вулиці, того й дивися, наскочать битися.