Прогулявся я трохи, підходжу до хлопців, які своїх хазяїв дожидаються.
— Добридень вам, — кажу, — ось глянув, як пани наші веселяться, аж завидки взяли. А чия то така баришня гарна, чорнявка у блакитній сукні?
— Наша баришня, Дашенька, донька професора Дубровицького. Та не про твою честь, — буркнув сивий дядько-кучер.
— Та куди нам сірим навіть мріяти про таке, але ж хоч краєм ока крадькома глянути на таку красу можна? — кажу.
— Та дивися, нехай хоч повилазить, — великодушно дозволив старий.
— А ось що я тобі, батьку, скажу. Чи не дербулизьнути нам при святі по чарочці? — питаю, а сам пляшчинку з-за пазухи витягаю.
Дядько враз подобрів, посміхнувся у сиві вуса.
— А чом би й ні? Пани довго бавитимуться, а ось у мене і закусити знайдеться — дістає торбинку з хлібом та салом нарізаним, стаканчик.
Налили ми по разу, випили за свято. Тут й інші почали підтягуватися — хто теж мав щось випити чи закусити, а хто й не мав. Випиваємо, регочемо. Тільки шофер щербатовський сидить у автівці, лихий, як сич. Чи то боїться Щербатова, чи себе за цабе велике має через те, що шофер, а не якийсь там візник.
Налили ми знову, випили.
— А що, — кажу старому, — я чув, ніби ті професори окрім книжок своїх нічого за душею не мають, у злиднях живуть?
— Сам ти злидень, барин мій — один із найбагатших поміщиків Чернігівської губернії. Землі у нього — день можеш їхати. Спитай — чия земля? Знаєш, що скажуть? Пана Дубровицького земля. Ось так. Із самим Мілюковим мій пан дружбу водить, його навіть раз Пуришкевич водою облив просто на засіданні Державної Думи, так вони сперечалися з аграрного питання.
Ось такої, мало того, що багацюра той професор, так ще й ліберал. Не вигорить Мельникову тут нічого — у нього за душею лише чоботи, вуса та любов до государя. А от государя ті ліберали недолюблюють, вони конституцію хочуть. Що це таке не знаю, але щось поважне, хоч і звучить схоже на проституцію.
Підходжу я чортом-спокусником до автівки щербатовської, в одній руці чарочка, в іншій скибка хліба із салом.
— Чого ж ви, кажу, до товариства не підійшли? Хоч зігрілися б на тому холоді собачому. Випийте, чоловіче добрий, за свято новорічне.
Глянув той шофер на мене, потім на чарочку.
— Ех, була не була.
Махнув за один ковток, витер вуса рукавом і каже:
— Я б підійшов, не подумайте, що погордував товариством, але як пан мій горілку від мене зачує — одразу в зуби.
Еге ж, не змінився Щербатов із тих часів… Але з іншого боку — це добре, бо ліберали такого не люблять…
— А давай-но ще, братчику, — кажу шоферу, — я ось теж хочу водієм автомобіля стати, щоб до прогресу ближче. Бо машина — то не кінь, машина — майбутнє, кажуть, що будуть скоро такі часи, що взагалі коней не буде, а одні машини. Тільки тоді не зрозуміло, що з циганами буде? Невже машинами торгувати будуть?
— Е ні! Машина — справа серйозна і поважна! Які там цигани? — каже шофер. І давай розповідати, скільки у машини переваг над конем. Я слухаю, головою киваю, а сам все підливаю. Я через раз випиваю, а шофер чарку за чаркою — захмелів він неабияк. Але то мені на руку.
Вже дивлюся, виходити починають гості губернаторові. Он і панна, що Мельникову в око впала, з папінькою під ручку йде, і його благородь поруч. А Щербатов спинився на хвилю, з якимось генералом бесідує. Я до Мельникова підійшов:
— Ваша благородь, нічого не питайте, тільки прилюдно мене на ви й Іваном Карповичем звіть, потім зрозумієте…
— Ванько, мерзотнику, ти що надумав? — шепоче Мельников сердито. Аж тут пан професор із донькою до екіпажа сідають. Втямив Мельников, мені підморгує, — ну що, не змерзли бува, Іване Карповичу, бо морозець ізрядний? — питає голосно, щоб усі чули.
— Дякую, пане штабс-капітане, ми люди звичні, звольте сідати, — відповідаю бадьоро.
Аж тут Щербатов нарешті до свого авта добрався, а шофер лика не в’яже. Виволік він того бідолаху з машини та давай по матушці його крити і в морду кулаком у лайковій рукавичці тицяти.
А я не так на ту атракцію дивлюся, як косую оком на Дубровицьких. Баришня носика трохи зморщила і каже папіньці своєму — фі, яка огидна дикість. Але у самої оченята горять. Бо дуже вже Щербатов ефектно виглядає. Такий сміливий та сильний при світлі ліхтарів. І чому тільки такі мерзотники жінкам подобаються?
А професор лише прокашлявся в бороду і зітхнув сумно, — скільки ще реформ потребує наше любе отєчєство, скільки ще повсюдно тут пережитків дикості та азіатчини…