Роз’їжджаються гості, а Щербатов і далі товче морду своєму шоферу, потім нахилився, щось питає. А водій чи то зо п’яну, чи то з переляку якось головою як крутоне і вдарив його в носа. Впав Щербатов у сніг поруч з автомобілем, за обличчя схопився, верещить, як свиня недорізана. Тут уже галас здійнявся, свистки двірників засюрчали, а шофер, дотумкав, бідолаха, що наробив, підхопився і, п’яно спотикаючись, побіг до темного парку.
— Ловити будемо, ваше благородь? — питаю.
— Жени додому, люб’язний Іване Карповичу, то не наша компетенція. Пройда ти, Ванька, якої світ не бачив, — регоче Мельников.
Наступного дня послав мене його благородь до свого кабінету, забувся він якісь папери, коли на доповідь до полковника Скуратовського біг. Зайшов я туди, знайшов ті бумаги, аж тут випадково глянув на листок, що у ремінгтоні штабс-капітановому недодрукованим залишився, і тут мене мало шляк наглий не вхопив. Там віршик був. Сумний і про кохання:
Я, жизни путь пройдя до половины, Вдруг очутился в месте незнакомом, Но столь прекрасном, Что я сразу понял, что это рай. В том месте восходило солнце Двух Ваших ягодиц столь прекрасных Не видел прежде у девиц Вашего прекрасного лица. Цвели цветы улыбок Ваших, Ведь Вы и есть рай, всеблагая Даша! Сосуд блаженства Пить я вас готов И день, и ночь. И спереди и сзади многие лета Копился я Вас ради Сомненья прочь! О, Даша, Вы — моя принцесса, Вас бы унес под полог леса, И с Вами б мял траву Устами б собирали землянику Я б восхищался Вашей попой луноликой Где мы б служили любви мессу. Я только с Вами мог бы Заслужить блаженство. О Даша, форма совершенства И содержанье Ваше Не имеет край. Даша, Вы — рай! О как хочу попасть я к вам, Припасть устами к жизни вечной. Что у Вас под юбкой цветет безпечно Увы, судьба бесчеловечна, Смеется дерзко надо мной И даром встал товарищ мой И жизнь моя укрыта мглой, И сердца моего пробит Защитный слой. Страдает серце, Бьется в клетке тоски. Когда представлю Ваши соски Любить Вас буду До гробовой доски. Дашенька, Вы самый чудный цветок В этом райском саде. Без Вас я, как святой Иоанн Лествичник Держу свой ум во аде!
Стурбували мене ці віршики не на жарт. Ну добре, коли всілякі там поетики римоплетінням переймаються, а коли ж такий серйозний чоловік, як штабс-капітан Мельников, сідає папір віршиками псувати, то це до добра не доведе. Або запоєм закінчиться, а то, може, і чим гіршим. Он же як розпалила ця баришня мого начальника! Як та Єва, тицьнула перед очі яблучком спокуси, та не одним, а двома відразу! І тут вже мушу визнати, що яблучка у тієї Даші такі, що будь-кого з розуму зведуть. А там же ще на кожному і по малинці!
Трясонув головою, щоб відігнати цю маячню, що мене обступила. Почав про справу думати. Якби воно все зробити по-розумному та нишком, щоб і вашим і нашим, одним махом, сімох побівахом. Сидів, чухав потилицю, як мені до того поганця Щербатова підібратися. Коли нарешті згадав, що це авто бачив я коло одного закладу цікавого на Хрещатику. Тому одразу і подався туди зі швейцаром переговорити. Поважний той швейцар і неприступний, галунами золотими розшитий, ніби камергер його імператорської величності. Навіть не сам двері відчиняє відвідувачам, а хлопчик, що у нього на побігеньках. Спочатку ні в яку говорити зі мною не хотів. Довелося цілого рубля дати. Тоді він Щербатова згадав, розповів, що зволять їздити пан підполковник сюди по вівторках та п’ятницях і завжди одразу двох дівчат замовляють: Люсьєнку та Жульєнку.
— І що за дівчата?
— Дорогі дівчата, тобі не по кишені. Вони зараз кохвей п’ють, тільки прокинулися.
Воно хоч вже і полудень, але я не дивуюся, бо ж робота у дівчаток закінчується пізно, ось і сплять довгенько.
— Ну, я піду побалакаю з ними, — кажу. А швейцар руку переді мною поставив.
— Не можна туди, ще не працюємо.
Довелося тому жмикруту ще рубля дати. От гад, звик з усіляких купців та цукрозаводчиків дерти чайові, совісті геть немає, а куди ж мені до них братися! Втім, на таку святу справу і двох рублів не пошкодую.
Поговорив я з дівчатами, цукерками шоколадними пригостив їх, вони мене кофієм. Побалакали ми душевно. І недаремно я потратився — мене здивувати нелегко, та від розповідей Люсьєнки та Жульєнки я аж присвиснув. По тому одразу побіг на Поділ до фотосалону Гюнтера Шульца.
— Доброго дня, пане Гюнтере, як ваш синок поживають?
Хороший чоловік той Гюнтер — працьовитий, не дурний. Та син його свого часу в університеті не з тією компанією зв’язався, мало до каторги не загримів, але ми допомогли йому викрутитися. Тож зустрів мене пан Шульц як рідного, навіть шнапсу по чарочці налив, хоч німці до випивки строгі.