Скандал був страшний, але листівки — річ сумнівна. Ось вже коли наступного дня про це в місцевих газетах надрукували, ось тоді вже дійсно почалося. Щербатов подав газети до суду за образу, однак у адвокатів тих газет звідкілясь несподівано з’явилися промовисті фотографічні знімки. Як же реготали присяжні з тих світлин… А потім це і у петербурзьких виданнях з’явилося, бо преса смажене любить.
Офіцерський суд честі його полку почав вимагати переведення, а государ-імператор, як довідалися про цю історію, то дуже роздратовані були, аж ногами тупотіли. Де і подівся Щербатов із Києва. Заслали його аж у Красноярськ, із підвищенням, звісно. Там його через рік убили місцеві мешканці, яких він швидко налаштував проти себе характером своїм собачим.
А Мельникову, без головного конкурента, дорога до серця Даші Дубровицької була відкрита. Навіть мене на весілля запросили. Це професор наполіг, щоб челядь хоч і за окремим столом, але поруч сиділа. Ліберал. І першим тост сказав, просто цілу промову, ніби на засіданні думи.
— Шановні гості. У цей знаменний день я дуже радий, що моя донька Дар’я вибрала собі в чоловіки чесну, патріотичну, люблячу свій народ людину. Дашенько, я тобі аплодую! І сподіваюся, що родина, яку ви створите, буде ревно і наполегливо служити на благо нашої батьківщини, якій належить стати прикладом для всього світу, як потрібно розвиватися в гармонії, праці та суспільному мирі. Любі мої друзі! Гірко!
Молоді почали цілуватися, і так це вправно робили, що аж завидки взяли. Видно, що вже тренувалися поміж відвідинами театрів. Ну, то справа молода.
Вже після весілля їх благородіє покликали мене до кабінету.
— Слухай, Ванько, весілля весіллям, а робота роботою. Збігай узнай, що то за одні біля мануфактури Гінзбурга народ баламутили, бо вранці полковник Скуратівський мені за це добряче вичитав.
Я мало не зареготав, та втримався і кажу серйозно:
— Так то зальотні якісь були, погорланили й утекли. Ми із Скоробагатьком їх аж до поїзда вели, сіли вони на європейський експрес першим класом, квитки до Берліна. Не чіпали ми їх, бо наказу арештовувати ви ж не давали.
— Ну і дідько з ними, зловимо тих голубчиків, коли знову поткнуться до нас, — каже його благородь і тицяє мені сторубльову асигнацію. Я відмовлятися було почав, а штабс-капітан і каже:
— Бери! Заслужив! Твій же план був!
— Та який мій? — бідкаюся. — Ваш був план, а я тільки виконував.
— Ну так і мій теж, — киває Мельников. — Добре ж я все вигадав, га, Ваню? Сам би Макіавеллі позаздрив.
Та я не знаю, що то за Макіавеллі, я інше у тих журналах читав і багато звідти для себе узяв. Ось, наприклад, те, що нехай тебе сприймають дурнішим, ніж ти є. Бо розумніших бояться і палки в колеса вставляють. Тихіше їдеш, далі будеш, як кажуть у нас. Та книжка якимось китайцем давнім написана — «Мистецтво війни» називається…
Під’їхав віз із труною, хлопці її узяли й віднесли до потяга, де поклали у багажний вагон. Всі були серйозними та сумними. Штабс-капітан Мельников покликав мене і сунув у руку два конверти.
— В одному гроші на похорон. В іншому ми з панами офіцерами зібрали для батьків. Передай їм і допоможи, чим можеш. На три дні даю тобі відпустку.
— Дякую, ваша благородь.
Він кивнув головою. Я бачив сльози в його очах. Це ж так нечасто бувало, щоб потверезу і не через власні закоханості, а по комусь чужому плакав. Тим більше підлеглому, філеру. Казали, що Мельникову на нас начхати, аж ось дивися, і він розчулився. Бо любив покійного, як і всі інші. Та і як було не любити Євстахія Муху, коли він був такий завжди веселий, вправний і добрий? А ще отой погляд його блакитних очей із-під рудого волосся простий, щирий. Такий погляд, що як грошей попросить, так і даси йому. Для філера таке обличчя не дуже підходить, інструкція велить філеру обличчя мати непримітне. От глянула людина, ковзнула поглядом — і в ту ж мить забула. Ось як у мене. Інколи гляну в дзеркало і дивуюся, чи я то, чи не я, бо ні за що оком зачепитися, нічого згадати. А руду шевелюру Стахову було за версту в натовпі видно, тому штабс-капітан Мельников Євстахію й відмовив. Той аж розплакався. Мені його шкода стало, бо побачив я у ньому самого себе молодого. Сам теж із села, приїхав до міста після війська, де за мене думали батьки-командири. Важко було спочатку, поки знайшов роботу, до самостійного життя призвичаївся. Допомагали мені добрі люди.