То я його відвів до себе, нагодував, потім попросив, і узяли його в один трактир на кухню. Там він спочатку попрацював, потім офіціантом став. Я до нього час від часу заходив, а він мені розповідав, що чув. Пам’ять у Стаха була чудова. Розумів він мало, але запам’ятовував, хто що балакав, переказував цілими реченнями. Через фізіономію його просту та наївну перед ним патякати не боялися. Звісно, що здебільшого різні дурниці житейські, але часом і цікаве траплялося. Попросив його якось за одним відвідувачем подивитися, так Стах не просто прислухався, а ще потім повів його, вистежив, куди той ходив, із ким зустрічався. Послухав я його доповідь, і почав він у нас працювати. Штабс-капітан Мельников мені довіряв, раз уже я за людину поручився, то нехай працює.
Потяг рушив із місця, неквапливо від’їхав від вокзалу, хлопці дістали з корзини графин горілки та закуску, розклали на ящику біля труни і сіли пом’янути бідолашного Євстахія.
— Іване Карповичу, підходьте, пом’янемо Стаха, — кличуть хлопці. Я підійшов, чарку за упокій випив, тільки аж пече горілка, скрегоче по горлу, наче кіт по деревині. Яка тут горілка, коли мене злість душить, що і з моєї провини загинув Стах.
А поганого ніщо ж не віщувало. Вели ми один гурток бунтівників, слідкували, що і як. За агентурними даними скоро мусив приїхати до Києва якийсь гість, точно невідомо хто, але якесь революційне цабе з-за кордону. Той гість мав активізувати роботу есерів у південних губерніях, а ми за ним повинні були слідкувати і в потрібний момент схопити. Штабс-капітан Мельников кинув на цю справу найкращих філерів.
— Ванько, дивися, не впусти дичину! — сказав мені й налив коньяку зі свого штофу.
Траплялося таке рідко, то зрозумів я, що справа серйозна й відповідальна. Почали працювати. Чотири дні нічого цікавого, а то якось зібралися есери в одному трактирі неподалік Лаври. Щось там довго засідали, потім почали розходитися. Вийшли всі, хто пішки пішов, хто на візниках по домах роз’їхались. Знову день дарма пройшов. Я вже хотів йти, коли Євстахій каже, що залишиться.
— Та що чекати, Стаху, коли всі, хто прийшов, вже вийшли? — дивуюся.
— А може, хтось там їх заздалегідь чекав? — каже Євстахій.
І таке може бути, але малоймовірно. Та тільки молодець Стах, що не спішить додому. У нашій філерській справі затятість потрібна, щоб допрацювати до краю, щоб себе не жаліти, а справу любити, тоді й успіх буде. З такими думками, як я міг додому піти? Який би приклад Стаху подав? То й залишився з ним. Сховалися в сторонці й дивимося. Коли виходить із будинку чоловік у чорному плащі, накульгує трохи і з горбом помітним.
— А я його бачив, коли водив свого клієнта, — несподівано каже Євстахій. — Вони у трактирі за сусідніми столиками сиділи.
— Точно він?
— Ага. Хіба ж його переплутаєш? Кульгавий же і з горбом!
Все це виглядало підозріло. У трактирі один з есерів і цей горбатий могли обмінятися листами чи просто знаками, тепер от і зустрілися. То ми пішли за горбанем. Він неквапливо човгав собі, зайшов за ріг, а там його вже візник чекав, мабуть, раніше домовилися. Ми тільки вийшли, а горбатий наш вже далеко був. Євстахій за ним кинувся навздогін, а я тим часом іншого візника зупинив. Таки нагнали горбатого, трималися на відстані. Ось він зійшов, пірнув у підворіття. Євстахій слідом пішов, а я на вулиці залишився на випадок, коли кульгавий Євстахія обдурить у дворі й знову на вулицю вибіжить. Це правило таке філерське, коли удвох працюємо. Не подумайте, що Іван Підіпригора злякався і дитину на вірну смерть послав. Та якби я знав, що так все буде, то сам би пішов чи хоч удвох!
Та нічого наче небезпечного. Горбань, нехай і пов’язаний з есерами, але вже точно не той грізний гість, бо ж не на каліку чекали, а на бойовика. Коли гримнули постріли. Два. Як грім серед ясного неба. Я за браунінг свій схопився й у двір. Забігаю, там же темно, чую стогін. Кинувся, знайшов на землі Стаха, усього у крові, щось хрипів він, мені говорив, але тільки кров у роті булькала, не розбереш нічого.
— Він туди побіг! — із сусіднього будинку чоловік визирнув. У кальсонах, із лампою гасовою.
— Куди? — аж закричав я.
— Он туди, через паркан плигнув! — показує на кінець двору.
— За пораненим подивися! — кричу. Полишив я Стаха і побіг. З такою люттю у серці, що на тисячу шматків хотів розірвати негідника. Лють та застила мені всі очі, забув я, що холодне серце повинно бути, думати треба перед тим, як діяти. Стрибнув через паркан, а за ним яр виявився, та глибокий, як упаду, як покочуся, наче м’яч! І браунінг мій із руки випав. Те падіння сам собі не можу вибачити! Досвідчений же філер, міг би і передбачити, що за парканом не подушки наслано. Але охопила мене лють, забила памороки, збила з шляху. Спочатку котився ледь не донизу, потім нагору дерся, шукав зброю, знайшов, але час було втрачено. Ще побігав трохи, та нікого навколо. Повернувся у двір. Там уже людей повно, городовий прибіг.