На планування більш-менш значної акції їм не менше трьох-чотирьох днів треба, а той фальшивий доктор і є організатором. Нічого, любий, я тобі світ як рукавичку зроблю. Глянув на годинника. Ще є час, трактири о першій зачиняються.
Трактир Шльоми Гусинського на Солом’янці був місцем непривітним і навіть небезпечним для простого обивателя. Та й поліція сюди навідувалася не так щоб часто, бо публіка тут збиралася вкрай сумнівна, а кому хочеться ножакою у живіт заробити, за мізерне жалування дітей своїх сиротами лишити?
Трактир мав вже скоро зачинятися, на брудних столах лежало мордами кілька відвідувачів, в кутку допивала пляшку компанія щипачів. Я підійшов до полового:
— Мішка Бритва у себе?
— А тобі що до того? — сердито запитав той. Чим дрібніший клоп, тим більше гонору. З таким балакати треба грізно, щоб гонор той обламати. Схопив його за комір сорочки та стволом револьверним вперся під щелепу.
— Ти мені, тля миршава, ще питання ставити будеш! — шепочу так грізно й очима виблискую. — То є Мішка?
Злякався половий, головою закивав.
— У кабінеті він… Під сходами.
В трактирі кілька кабінетів окремих було, де серйозні люди засідали. Пішов я у потрібний. Там сиділо п’ятеро суб’єктів кримінального виду. Мабуть, на усіх каторги мали більше ніж мій покійний прадід Тихін років прожив, мерзотники ще ті.
— Добридень вам, люди добрі, — кажу й усміхаюся дурнем, а сам курок револьвера звів тихенько.
— Хто тєбя ваще пустіл сюда, дєрєвня. Валі, покуда цел, — буркнув лисий, котрий посередині сидів. — Косой, вивєді гостя.
Підвівся один, здоровий, із рубцем через всю морду і до мене.
— Еге ж, люди добрі. Я ж до вас по-хорошому, а ви ось так, — засмутився я, — ну тоді і я по-поганому буду.
Та як стрельну з револьвера. Воно, може, можна було б і не так круто брати, поговорити ще, але не було в мене на те часу, зовсім не було. То доводилося отак-от, із пострілом. Он як присіли кримінальники, злякалися, хоч фасон намагаються тримати.
— Рученьки ваші білі на стіл поклали, щоб я їх бачив, і без дурниць, бо я з цієї пукавки за десять кроків туза б’ю і вам життя вкорочу, як погано себе будете поводити.
Поклали вони руки на стіл, як овечки слухняні, нервують, бояться.
— Чого тобі нада, міл чєловєк? — питає лисий.
— От, — кажу, — то вже інша мова. Я із охранки і, загалом, мене ваші справи не обходять, але як треба буде, ми на вас усіх щось маємо, просто не завжди ділимося з поліцією. Ось ти, Бритва, думаєш, не знаємо ми, хто банк селянський пограбував минулого тижня? Знаємо, голубе, знаємо. Загримиш кайданами пішки до самого Нерчинська і надовго — присяжні таких як ти не люблять. Прихлопнемо враз всі ваші кодли та малини. Воно вам треба?
Думає лисий — а він і є тим Бритвою, нервує.
— Дик ми теж государя нашого любимо і до політики немає у нас інтересу, — каже.
Усміхаюся їм єлейно.
— Це дуже добре, хлопці. Тому й у допомозі нам не відмовите. Мене ось що цікавить — як тільки хтось за зброєю питатиме чи вибухівкою, скажімо, піроксиліном чи динамітом, одразу до мене гінця пришліть. Мене звати Підіпригора, Іван Карпович Підіпригора. А контора де наша, ви знаєте. То як, працюємо?
Тут бачу, що той із покраяною мордою щось лисому шепоче.
— Ану, хлопці, ми ж тепер ніби як компаньйони, і тому таємниць між нами не має бути, — я наставив револьвера на Бритву.
— Косий каже, що сьогодні по обіді фраєр один заходив сюди. Купив три волини, револьвери системи кольт і набоїв до них цілу торбу.
Мене смикнуло. Ось воно…
— Як виглядав?