Бачу, що якось засмутив я штабс-капітана. Насупився він, як миша на крупу. І чого?
— Ось подивлюся на тебе, Ванька, — ніби в роботі гарно метикуєш, але коли починаєш розумувати — дубина дубиною. Ніякого розуміння, — аж зітхає їх благородь, вражений моїм невіглаством. — Якщо почнемо фривольними картинками займатися і гімназистів по парках ганяти, то нас кури засміють — ми ж охранне отдєлєніє, мать його, стовп самодєржавія та опора імперії і тому займаємося важливими політичними справами, а не всякими дурницями. Для дріб’язку цього поліція існує. Розумієш?
Та не встигаю за вихилясами начальницької думки. Кудись Мельников веде, а куди — бозна, наче той руський герой Іван Сусанін польське військо. Іншого разу я б промовчав, а сьогодні дуже втомлений і тому запитав просто в лоба.
— То, ваше благородь, ми будемо політикою чи сороміцькими картинками займатися, бо я щось не добрав?
Мельников посміхається звисока.
— Дурень ти, Ванько, село репане. Думаєш, що порнографія то лише фривольні картинки? Ти ж подивися куди котиться наша сучасна література? У прірву мерзоти і гріховності падає, оспівує самогубства та адюльтери, отруює юні душі й не виховує нашу молодь у дусі справжнього патріотизму та любові до нашого государя і любого отєчєства, штовхає у різні єресі, безбожжя та статеві збочення. От почитай хоча б Купріна, не кажучи вже про єресіарха Толстого та оту босоту Горького. Навіть у наших великих письменників, властителів дум так би мовити, класиків за життя, Стасова і Арцибашева не усі книги неокріпшим умам читати можна.
Ну я книжок не дуже читаю, часу немає на них. Бо я думаю, що все добре в міру, а коли багато читати, то жодної користі від того немає, а навпаки — одна шкода. От подивлюся на тих паничиків-студентів… Папінька з мамінькою грошей на науку і книжки не шкодують, пилинки з нього здувають, а те щеня невдячне в революціонери йде супроти государя нашого… Звичайно, є книжки корисні та потрібні. Я дві такі прочитав — Святе Письмо та Уложеніє законів Російской імперії о наказаніях адміністративних і уголовних. Оце книги так книги, їх кожному прочитати потрібно.
— То з книгами шкідливими боротися будемо? — наче намацую дно під ногами.
Посміхається їх благородь — значить вгадав я.
— Ну що, Ванько, ми ж люди свої, скажу як є. Книжечка тут у нас одна вийшла, в книгарню потрапила. Не те щоб вона і продавалася добре. Але, як на ту біду — потрапила до рук Пуришкевичу, голові Союзу Михайла-Архангела. А той ґвалт зчинив та й із тією книжкою до обер-прокурора Святійшого Синоду — Побєдоносцева — хто дозволив? А він, щоб відкараскатися від того навіженого, одразу створив департамент по боротьбі з атеїзмом та порнографією на чолі із статс-секретарем Соколовським. А той дурень давай старатися… Скандал на усю імперію роздули, тому тираж миттю весь розлетівся, навіть вилучити з книгарень не встигли. Взагалі, книжечка ця вийшла випадково — цензор запив тоді і з п’яних очей підмахнув не читаючи. А він свояк мій, хоч непутьовий, але все одно родич. Треба допомогти, Ваню, знайти автора цього неподобства. Бо як буде автор, то його шмагатимуть, а не цензора. Як рідного тебе прошу, знайди того писаку. Ось цей непотріб. Мельников пальчиком якусь книженцію притиснув і посунув по столу. Що ж це за книга така? Узяв я її. «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой» називається, в авторах значиться якийсь Жорж Нєзабудкін. Я почухав потилицю.
— Та тут, ваше благородіє, наче і нескладно. Там же на книжці прізвище писаки зазначене.
Мельников сердито хмикнув.
— Ти, мабуть, думаєш, що розумніший від усіх? То не прізвище, а літературний псевдонім. Ми, було, до видавця, а він кричить, що все законно, книжка підписана цензором і видавати персону автора третім особам забороняє контракт. То знайди ти того бузувіра, що підриває моральні устої нашого суспільства, — каже їх благородь, та так дивно, що і не зрозумієш, чи дійсно йому родича врятувати хочеться, чи просто з автором зустрітися.
— Добре, знайду. Тільки ви ж тойво, книжечку мені дайте.
Дивиться на мене штабс-капітан підозріло.
— Не дам, — крутить головою їх благородь. — Шкідлива вона для людей необразованих.
— Так, ваше благородіє! Собаці поліцейській і то дають щось понюхати, щоб слід узяла! Як же можна шукати автора, коли і книги не читав? — дивуюся я, а самому цікаво, що за твір такий, бо назва хвилююча. Воно, звісно, в цій справі фотографічні картинки краще. Але може, цей Незабудкін неабиякий талант до того має, що словами краще описує, аніж на картинках. Хто зна…