— А навіщо він тобі? — питає хлопець, відвівши погляд, і вже не так вороже.
— Хочу на коліна перед ним впасти і руки цілувати, — кажу, а сам аж сльозу пустив.
— Руки цілувати? — дивується письменник.
— Руки! І ноги! Землю на якій він стояв! Доброчинець мій! Він же мені очі відкрив! Я оце з самого Куп’янського повіту причимчикував до Києва, щоб вклонитися йому, послухати і мудрості преісполниться!
— У Жоржа мудрості? — реготнув письменник. — А ви, люб’язний, нічого не наплутали?
— Та що ви! Що тут плутати можна? До самого Жоржа Незабудкіна йшов! Пішки йшов, як на прощу до Лаври. Аж підошви стер! — показую йому чоботи. А вони в мене дійсно збиті, наче я не те що з Куп’янська, а з самого Владивостока чи Харбіна пішки волочився. Що поробиш, бігова в мене робота, підошви за пару місяців горять.
— Прелюбопитний ти персонаж, братчику. А що ж ти читав із Жоржевих проізвєдєній? — питає мене письменник, а сам усмішку іронічну ховає за бокалом пива. Ну пий, пий, як вигорить, штабс-капітан Мельников мені все поверне. Я так беру і починаю озиратися, наче змовник якийсь. Потім тягнуся і шепочу йому на вухо:
— Читав я велику і сонцесяйну книгу «Сладострастноє путєшествіє по прелестям Надєнькі Таракановой»! Чули про таку?
Письменник мене делікатно так відстороняє, з подивом дивиться.
— І що, сподобалася ця книга?
— Так як же не сподобатися! Вона мені все життя перевернула! Я ж тепер іншою людиною став!
— Зачекай, а де ти її у своєму Куп’янську узяв? — питає письменник. Я удаю, наче ніяковію. Починаю у підлогу дивитися, руки розминати, наче соромно мені, хоч скрізь землю провалися. — Ну кажи вже! — сміється він.
— Та тойво, вкрав я її. Працював я на економії в купця Коростіна. А до нього синок приїхав із Харкова, здоров’я поправити на сільських харчах та повітрі, бо в нього сухоти лікарі знайшли. Ото ціле літо жив він на природі, парне молочко з-під корівки, яйця свіжі пив, медок та сало споживав. Так і вилікувався. А я при ньому на побігеньках був — Ванько, піди принеси те, Ванько, піди принеси се. Ну, воно, звісно, краще, аніж у полі в спеку. А потім помітив я, що синок хазяйський якусь книгу ховає. От тільки я заходжу, а так він одразу прибирає її. Спочатку подумав, що то якась заборонена книжка, ну там, знаєте, революція всяка, прости Господи. Тепер тої зарази багато розвелося. А то якось вранці застилав ліжко, коли дивлюся — лежить під подушкою. Я й розгорнув.
— А де ти грамоті навчився?
— А мій дядько рідний, Агапій Севастіянович, панотець у Свято-Михайлівській церкві, у селі Крижанівка, от він мене по Святому Писанню і навчив у грамоті розбиратися. Я єдиний із-поміж братів та сестер грамотний! Так! Ось узяв я ту книгу, почав читати і як загубився! Ото знаєте, буває так, що після Великодня за стіл сядеш розговітися, закладеш за комір добряче, а наступного дня ще усугубиш, а потім прокинешся і не розумієш, де ти і хто ти, і чого на голові баняк, а сам спиш межи свинями! Так і тоді, загубився я! Кілька годин просидів, поки мене кухарка наша Зінка кликати не почала, щоб я допомагав стіл накривати — до хазяїв гості приїхали. Так мене книга та захопила, що тільки про неї і думав! Через це перечепився за поріг і гепнувся із супницею, яку гостям ніс. А вона, холера, із саксонської порцеляни була. Стала мені у чотири місячні платні! А я і не переймався тим, все про книгу думав. Наступного дня просто забрав її і сховав. Панич увечері хватилися, шукати почали. Його питають, що за книга, а він тільки червоніє. На тому й скінчилося, ну хіба що мені в зуби дав, здогадувався, видно. А що мені, коли така книга є!
Я мружуся і дивлюся кудись у далечінь замріяно.
— Чим же вона тобі сподобалася? — питає письменник.
— Та тим, що очі відкриває. Я ж ото, як у темряві жив! Завалиш якусь бабу у сіннику, чи у млині на мішки з борошном, туди-сюди і розбіглися. Аби тіло заспокоїти! А воно ж, виявилося, що крихти клював, а повз хлібину смачну, пряник справжній, проходив! А ну дай нам, чєловєк, біленької штоф та пива по парі! — замовляю половому.
— Та я, тойво, гроші на роялі забув, — знітився письменник.
— Нічого! Мені з розумною людиною поговорити приємно! — кажу я. — А от якби самого Жоржа побачити! Після цього, хоч на каторгу до Сибіру, хоч лягай та вмирай!
— А навіщо тобі той Жорж, невже книжки не вистачає?
— Та не вистачає. Бо вона ж така цікава і про таке! — Я знову озираюсь, наче шукаю чужі вуха, що нас підслуховують. — Але ось там цілий розділ про той французький поцілунок! Так все красиво і смачно описується, тільки ж незрозуміло, як робити! Воно б хоч малюнок який. Ото коли лубок дивишся, про того ж Єруслана Лазаревича, так там не треба уявляти. Ось стинає він голову Кандаулі-змію — і малюнок відразу. Як стинає, чим. А ось французький поцілунок, поезії там багато, читаєш і аж серце вистрибує. А що до чого — не дуже ясно. Або ж ось той, як його, — озираюся, — або ж як він красиво пише — її кармінні чувствєнні губи облобизалі його могучий нефритовий стрижень…