— Ви — шахрай! — каже той. — Сто рублів узяли, а нічого не показали! Прошу повернути гроші, милостивий государю.
— Просто він — тупа, примітивна істота! — кричить професор і киває на мене. — Тварина! А гіпноз діє на людей! Саме на людей!
— Не існує ніякого гіпнозу, це все вигадки та марновірство, — сміється Мельников і зверхньо дивиться на Каспера.
— Ну, добре! — професор піднімає руку і тримає її біля голови штабс-капітана. Починає казати оте своє про тепло, про хвилі тепла, які оточують і розливаються. Мельников сміється.
— Досить цього цирку, пане клоуне.
— Дивіться на руку! — шипить професор і веде свою розповідь про теплу воду далі. Мельников дивиться. Поступово посмішка зникає з його обличчя. Він стає серйозним. Потім вже вирячився на руку професора, наче на ній наказ про переведення Мельникова у полковники написаний! Професор бубонить і бубонить, а потім взагалі таке починається! Професор потроху починає відводити руку, а штабс-капітан тягнеться за нею, при цьому ноги залишаються на місці, а тіло просто нахиляється! Потім професор робить різкий рух вперед і каже: «Впади!» Він не торкається до Мельникова, але їх благородь гепаються з розгону на спину. Штабелем просто гепаються! Дашенька аж скрикнула! А Мельников упав і лежить із виряченими очима.
— Встати! — наказує професор, і Мельников підводиться, та не просто підводиться, а підхоплюється, наче опечений. Витягується перед Каспером струнко, як перед генералом.
— Кажи, чого боїшся? — зненацька питає професор.
— Боюся, що Дашенька дізнається, — гучно і чітко, як на доповіді у начальства, каже Мельников.
— Про що дізнається? Говори! — каже професор вимогливо, а Дашенька насторожилася, вуха нашорошила.
— Про Софію Яківну, актрису. І про Мімі з кафешантану. І про Зіночку з закладу Розочки Шпільман. Дуже боюся, — каже Мельников, сам каже! Ото вважай яму могильну собі копає, голову на плаху кладе, у зашморг лізе! Тут вже і я очі вирячив. Бо ж знаю, як їх благородь жінки бояться, і щоб при ній ось таке казати!
— Але вони такі милі, такі хороші, такі ніжні й мене не пиляють, — бубонить Мельников і аж сльозу пускає від милування. — Мої дівчаточка! — каже він і губки так складає бантиком та цілує повітря. Ну, це вже занадто було.
— Ах ти мерзотнику! — кричить Дашенька і кидається на чоловіка. Ото я вже казав, що бачив тигра, так тигр той — домашня кішечка у порівнянні з Дашенькою у гніві. Професор хотів їй завадити, так відштовхнула його, наче і не було його. Плигнула на Мельникова і давай на ньому патли рвати і по фізіономії гамселити. — Негідник! Мерзотник! Тварюка! Блудодій! Розлучення! Зараз же! Без копійки залишу! Кобель! — верещить. Тут Мельников до тями і прийшов та сам як закричить від болю та переляку. Професор кинувся між них і ледь розвів.
— Припинити! Припинити негайно це неподобство! Мій номер не для сімейних сцен! — заволав Каспер.
— Душенько моя, що трапилося? — перелякано спитав Мельников.
— Уб’ю! — крикнула Дашенька і знову кинулася на чоловіка. Але на шляху став професор. Цього разу виставив руки і крикнув: — Стій!
Дашенька і стала. Професор давай бубоніти ото своє щось про річку. І за хвилину стала Дашенька, очі непритямні, геть така ж як щойно її благовірний супруг був.
— Ти забула. Ти все забула, — каже їй професор.
— Що забула? — не розуміє Мельников.
— Цить! — шипить Каспер, і їх благородь навіть слова сказати не сміють, стоять перелякані, тримаються рукою за голову, де видно, що не один жмуток волосся вирваний.
— Ти все забула, — торочить своє професор. Дашенька киває головою і рухається, наче прив’язана невидимими мотузками до руки Каспера. — Прокинься! — різко каже він. Дашенька трясе головою, потім здивовано оглядається.
— Що тут було? — дивиться на чоловіка. Мельников сам здивований. Ось вони удвох вже дивляться на мене.
— Що тут було, Ваню? — питають хором. І що мені відповідати? Щоб не сказав, а погано буде. Мені погано, бо бачив я їх такими, якими краще не бачити.
— Ваню!
А я очі вирячив і застиг, як соляний стовп із Біблії. Стою, наче кам’яний, і дивлюся невідомо куди. Мені говорять, а я наче не чую.
— Ваня!
— Ванько!
Наче нічого не чую.
— Що це з ним? — питає Дашенька. Професор на мене здивовано дивиться, а я стою деревом.
— А, це на нього нарешті гіпноз подіяв! — здогадується професор. — Мій магнетизм пробив товсту шкіру його примітивної свідомості. Ну, знаєте, як кабана дріб не бере, бо шкіра занадто товста. Так і тут. Підніми руки! — каже професор мені. Піднімаю. — Маршируй на місці! — марширую. Нехай тільки гад скаже на спину падати! Плюну йому в очі.