— А тут що неясно? — дивується письменник.
— Та все ясно. Тільки ж ось у нас у Куп’янську дівчата цього робити не хочуть, бо кажуть, що то страшний гріх і за це потім у пеклі смолу розплавлену пити доведеться!
— Тоді на якого нефритового стрижня тобі цей Незабудкін здався?
— Понад усе хочу, щоб книжку він мені надписав — Вані від Жоржа Незабудкіна, із найкращими побажаннями, чи ще якось, і щоб написав обов’язково, що ніякий то не гріх і смолу розплавлену за те пити не треба! А то ж знаєш, начитаєшся того «Сладострастного путєшествія», до дівчат прийдеш, а вони знати нічого не знають. Темні й неписьменні, не хочуть так, як у книжці! А від цього сумую я. Ну, давай.
Налив чарки повні. Випили. Точніше письменник випив, а я вилив. Ні, не під стіл. Це я раніше дурень був, під стіл лив, переводив продукт. А зараз у мене у чоботі пляшечка така пласка. Туди вилив обережно, закрутив, буде чим вечором розговітися. Ще одну чарку туди налив. А ось пиво вже п’ю. І письменник п’є. Дивлюся, вже добряче захмелів він. Бурмоче щось.
— Що скажете?
— Та дивуюся я з тебе, Іване. Закінчений ти гедоніст. Я ж думав, що та книга для нероб усіляких із міста, хто подумати міг, що вона серед трудового народу піде?
— Ніякий я не комуніст, а зовсім навіть навпаки, і Куп’янськ це місто, а не село. До того ж трудовому народу теж щастя хочеться! Це у вас, панів, задоволень купа. Сьогодні у театр, завтра в сінематограф, післязавтра прийом, потім пікнік за містом і ще на книжки гарні часу читати лишається. У нас, у простих людей, або горілочка, або з якоюсь Манькою злягтися. Більше нічого і не маємо, безпросвітне життя трудового народу… То нам такі книги дуже цікаві, бо надію дарують і радість. Тому оце і йшов пішки до Києва, щоб цілувати руки Жоржу Незабудкіну. Не знаєте, як знайти цю визначну людину?
Питаю і плачу, носом шморгаю.
— Та навіщо тобі це? Я і сам тобі розповім, бо Жорж зовсім непублічна людина, із читачами зустрічатися не любить, — каже письменник.
— Але все ж хотів би я Жоржа побачити! Подякувати йому, впасти в ноги, руки цілувати за книгу його чудодійну. — Замислююся, знову наливаю. — Я ж його так і уявляю! Красивий, мабуть! Наче лейб-гусарин мальований! Дамам і баришням він подобається, і вони ото біля нього так і в’ються, так і в’ються, наче бджоли біля вишні квітучої! Ото життя! Ех! Давай вип’ємо за великого Жоржа Незабудкіна!
Письменник підсміюється наді мною, але чарку підіймає. Я далі розповідаю, яким уявляю собі Жоржа та його майже райське життя. Письменник стає чомусь все сумнішим.
— Невже ти думаєш, що як людина пише веселі книжки, то вона і сама весела, а як про тілесну любов, так тільки те і робить, що з баришнями у ліжку кувиркається? — питає він у мене.
— Аякже! Ніяк не можна без правди життя в літературі! — кажу я і роблю вираз обличчя якомога тупіший. Але сам вже розумію, що, мабуть, у житті все по-іншому. Ось штабс-капітан Мельников ізволять віршики писати, і все такі сумні, хоч вий — про зашморги та осінь, про нещасне кохання і страждання. А сам же і випити не дурень та бабій неабиякий, ще й анекдоту сороміцького в офіцерській компанії майстер розказати.
— Не так! — дратується письменник. — Зовсім не так!
— Дозвольте не погодитися. Як вас звати? — цікавлюся. Ім’я знати завжди потрібно, але я з тим не поспішав.
— Михайло.
— Прошу, як по батькові, бо не можу так запанібрата письменника по імені звати.
— Опанасович.
— Михайло Опанасович! — у нас на цукровому заводі інженер працює Михайло Опанасович! Культурна людина, журнал «Нива» виписує! Ви теж інженер?
— Ні, я на лікаря вчуся. І пишу трошки.
— Так ви Жоржа Незабудкіна повинні знати! І що ж ви скажете, що він не красень і не улюбленець всього жіноцтва Київської губернії? — не вірю я.
— А ну пішли! — зненацька підхоплюється Михайло.
— Куди?
— Пішли, покажу кому ти руки збирався цілувати.
— Зараз, допити треба!
Довелося трохи посидіти, бо пан письменник ніяк не хотів іти. Аж здалося мені, що дурить він мене. Ну нарешті випили залишки горілки, пивом закусили і пішли.