Ще вони трохи побалакали, потім їх благородь наказав їхати до центру. Десь по дорозі агент і вистрибнув. Я його навіть роздивитися не встиг. Роздивився вже наступного дня, бо знайшли агента з перерізаним горлом на березі Дніпра. Щоб не подумали на кримінальників, вирізали у бідолахи на лобі слово «Іуда». На живому ще різали. Їх благородь, як про це дізнався, так аж побіліли.
— Ну, гади!
Потім взагалі дивно, наказав їх благородь лікарю вийти, а сам почав руки оглядати покійному. І на правій, нижче ліктя, знайшов видряпане «фон Шпіл».
— Фон Шпіл, — прочитав їх благородь і замислився. — Що за фон Шпіл такий?
В мене і не питали, але тут вирішив я ініціативу проявити, бо дуже вже мені було шкода стукача нашого, який за государя та любе отєчєство життя віддав.
— Фон Шпіл — це великий землевласник з Охтирки. Економії у нього, цукрові заводи, в залізниці та банках долю має. У нашому селі цегляний завод йому належить.
— І до чого тут цей фон Шпіл? Невже він із бунтівниками?
— Не можу знати, ваше благородь. Але навряд чи, бо ж людина серйозна і багата.
Замислився Мельников, щось метикував, але ні до чого не додумався. І як же вони агента вирахували? Мабуть, через нерви сам себе і видав. Спікся він, перелякався, дурень.
— Слухай, Ванько, а ти кажеш, що фон Шпіл — багатий? — питає Мельников.
— Страшенно. І відлюдник.
— Це як?
— А побудував собі на пагорбах у лісі величезний будинок і сам там живе.
— Як сам? — дивується штабс-капітан. — А родина, прислуга?
— Родина його загинула під час заворушень. Спалили селяни фон Шпілу його будинок у селі Шпилівка. Він дивом врятувався, а родина — ні. Після цього збудував фон Шпіл собі будинок на пагорбах, просто серед лісу, і там живе один. Навіть прислуги не тримає.
— Диви, як, — замислюється Мельников. — Слухай, а от ти кажеш, що фон Шпіл багатий. Так?
— Звісно, що багатий. Такою силою усього володіти! Та в нього землі тільки тисячі десятин, і усього іншого багато.
— Тобто вдома у нього, може бути грошей і дорогоцінностей до біса? — розумує Мельников.
— Та ні, навряд чи, — кажу я.
— Це чому? — аж трохи дратується їх благородь, наче я їм у чомусь зашкодив.
— А тому, що він же ділок, а такі гроші вдома не тримають, бо гроші мусять працювати і ще більше грошей плодити. Он у нас у селі торгівець був, Сава. Худобу скуповував та на ярмарки ганяв. Так той частенько по сусідах позичався, бо ані копійки вільної не мав, хоч тисячами крутив, наче циган сонцем.
— Тоді ж навіщо бунтівникам цей фон Шпіл? Не столове ж срібло їх цікавить? — роздратовано питає штабс-капітан.
— Не знаю.
— Не знаєш, так і мовчи! — гримають на мене їх благородь. Ну треба, так мовчатиму.
Хотів ото нагадати про викраденого професора Каспера, але ж розумію, що не можна зараз. Коли привіз Мельникова до контори, то побіг дізнаватися. В поліції не знали, що і думати. Навіть не здогадувалися, що викрали Каспера. Вважали, що кримінальники увірвалися до номера, але чомусь викрали тільки дешевий готельний килим, а сімсот рублів, які були у секретері в номері професора, не взяли. Куди ж дівся сам професор, навіть не здогадувалися. Поки вирішили у поліції, що сам професор кудись подався, а слуга на ніж нахромився, коли спротив чинив. Не люблять у поліції заплутаних справ.
Повертаюся я до контори, а тут вже їх благородь.
— Ваню, на вокзал! — верещить, наче різаний. Я швиденько візника зупинив і поїхали.
— Що трапилося, ваша благородь? — питаю в нього.
— Ось, дивися! — тицяє мені газету якусь пом’яту. А там невеличкий допис про те, що барон фон Шпіл нещодавно продав свою частку в двох цукрових заводах, щоб купити машинобудівні майстерні у Сумах. — Розумієш? — питає в мене збуджений Мельников.
— Ні.
— Зараз у Шпіла вдома купа грошви! І есдеми пограбувати його вирішили! Барон сам живе, у лісі, приходь і бери! — кричить мені Мельников. — Чого ти головою крутиш, наче дурень?
— Тому що не візьмеш нічого у фон Шпіла.
— Чому це?
— Ну… — і сам не знаю, як те воно сказати. — Озброєний він.
— Тю! Так туди ж сам Семен Штойбруд їде! А ти знаєш, що це за жидок? З двох рук стріляє, бомбами кидається. Якось у Самарі оточили його солдати, так дванадцятьох положив, а втік! Та проти такого, хоч кулемет удома постав, а все одно може не вистачити! — вміють їх благородь захоплюватися. Он аж кулаками трясуть, наче не про ворога государя та вітчизни розповідають, а про героя якогось.
— Там не кулемет, там гірше, — кажу.
— Що, гармата? — регоче штабс-капітан. А я не знаю, як і сказати. — Не дури, Ваню. Зараз їдемо до Охтирки. Там візьмемо поліцію і будемо жевжиків на гарячому брати. Вони, думаю, як сутеніти почне, полізуть. А тут ми! За Штойбруда ж орден дадуть!