І той хлопець узяв гарну та бідну, бо не розумів, що краса за кілька років де і подінеться, а грошики, якщо з ними поводитися розумно та ощадливо, ще більше грошиків наплодять. Ну то вже жениха клопіт, нехай у них все добре складеться…
Їх благородь дозволили усім філерам на день весілля відгул узяти, щоб на службі тихцем не пиячили й начальству на око випадково не потрапили в нетверезому стані. Ото нам свято зробив штабс-капітан, а сам поїхав до Одеси, де збирали офіцерів охранки з усієї імперії на виїзну колегію міністерства внутрішніх справ.
Минулого разу з такої колегії Мельников приїхав аж синій від пиятики. Казав, що як першого дня засіли в ресторані, так і не просихали. Всі гроші просадив, у борги заліз, вдома грандіозний скандал жінка зчинила, мало на вулицю не вигнала. Тому цього разу казав його благородіє, що ні-ні, ані краплі в рота. Ну то таке, цим обіцянкам навіть супруга його законна, прелєстна Дашенька, не дуже вірила, не те що я. Тож, як тільки його благородь до поїзда сіли, перехрестилися ми нишком і дихнули з полегшенням, бо допоки начальство горілочку з коньяками кушають, то кров із підлеглих своїх не п’ють. Дякувати Богові, що один рот у начальства, а не два, як у тої потвори, яку спіймали десь у Африці. Газети про це писали, що там дві пащі. Ото вже, борони Боже…
Третього дня, як їх благородь поїхали, ми за весільний стіл сіли, я тільки чарку підняв, як старший товариш жениха, та ще не встиг ще й слова вимовити, коли звідки не візьмись — кур’єр із контори.
— Телеграма вам, Іване Карповичу, від їх благородія, — каже. Не втримався я, в серцях обложив того кур’єра і так і перетак, розтак, хоч, звісно, він Богу душу винен. Узяв телеграму, читаю: «Партія тютюну підмочена тчк прикажчику Підіпригорі прибути до Одеси негайно знокл». Що це за лайно? Чому Мельников службовим кодом телеграфує, він же не на завданні? Але якщо підмочений тютюн — значить справи погані, як москаль каже — дєло-табак. Їхати треба. А як їхати, коли он стіл накритий, всі хлопці зібралися, тепленькі, аж гарячі, молодята на чолі столу квітнуть, і таке душеспасіння, наче в раю?
Та кому рай, а кому служба. Розкланявся я чесній компанії і візником додому. Взяв зброю та тривожну валізку, яка в мене завжди зібрана стояла під ліжком, і на вокзал. Якраз встиг на одеський і оце торохчу третім класом. Наче і перекусив, і випив чарочку, бо дали зі святкового столу сидора в дорогу, але якось невесело. І ще той полковник чортів, що мене лаяв… Ні, я чини почитаю і старших по званню слухаюся, але он так вже мені той полковник дошкулив. Щур тиловий. Поки я тут на передовій боротьби з бунтівниками ноги збиваю, буває, що і життям ризикую, воно живе собі, й вусом не веде, а потім ще і норовить за вухо схопити і провчити. Ну, звісно, бо вони ж — пан, а я — холоп. Споконвіку так ведеться, але от зараз стало мені так прикро, аж загірчило у роті.
Перевернувся на інший бік, щоб заснути, та не йде сон. Щоб у бунтівні думки не поринути, почав думати про телеграму. Що за чортівня, навіщо це знадобився я їх благороді в Одесі? Там же своя охранка є, свої філери, навіщо мене туди тягти? Може, свіжа людина потрібна, якої там ніхто не знає? Чи когось упізнати із наших старих знайомців? Але звідки така квапливість? Що за справа невідкладна? І якого дідька Мельников телеграфував шифром? У них в Одесі революціонери телефонну станцію захопили чи що?
До ранку так і не спав до ладу, крутився з боку на бік, ледь дочекався, поки приїхали. Вокзал в Одесі дивний, не так, як у людей, що прийшов потяг і пішов далі. Тут же впирається паровоз ледь не у стіну. А ось будівля вокзалу красива, розкішна, недарма ж кажуть, що місто багате і торгове. Людно на пероні, пасажири, зустрічаючі, носильники, хлопчиська з газетами штовхаються. Галасливий і суєтний південь, але мені після Туркестану не звикати. Іду пероном, коли чую, що наче хтось сіпає мене за полу. Одеса — місто велике, грошовите, тут кишенькових злодіїв повно, за гаманцем та валізою тільки дивися, а то пошиють у дурні й скажуть, що так і було. То я розвернувся зненацька і схопив за руку якогось підозрілого суб’єкта. Вже замахнувся, щоб йому в морду дати для виховання, коли той як заволає:
— Ванька, мерзавець, ти що надумав!