— А що то за клієнт до Люби приходив, якому офіцерик той завадив? — питаю я, а сам чую, що узяв слід.
— Та ви у неї і спитайте. Он вона, — киває прибиральниця. Дивлюся, йде по вулиці дама. Ох і красива ж, стерво! Рум’яна така, волосся світле, зібране красиво, сукня підкреслює і талію тонку, і груди пишні, й вигин стегон привабливий. Як тут за годину з таким скарбом управитися, та тут цілого життя замало! Розумію я їх благородь, до того ж не давали вони чесного і благородного слова своїй благовірній супрузі по борделях не ходити. Не пити — обіцяв, а про борделі й слова не було. То нічого не порушили їх благородь. І не дурень вони по жіночій справі, он яку кралю узяли! Ця рай покаже, про все забудеш.
Підійшов я до неї на м’яких лапах. Кажу, що служу одному шановному пану, який цікавиться, чи не хоче пані Люба відбути з ним у вояж до Баден-Бадена.
— Ваш пан лікуватися на води їде, я йому до чого?
— Та ви ж краще усіх ліків можете подіяти, шановна Любо, — відповідаю і вклоняюся, а сам на ніжки її у черевичках позираю. Ледь виглядають вони з-під сукні, але ж і полум’я з іскри береться!
— Не можу я поїхати, бо я ж працюю у закладі. З пані Елеонорою домовляйтеся, — відповідає мені Люба і так аж трохи шаріється.
— Вона ціни ломить неправедні, — кажу їй. — Мій пан не скнара, заплатив би і більше, але ж знає, що гроші підуть тій жадібній старій жабі, а вам, сонцесяйна, з того лише мідяки перепадуть. Тому послано мене поговорити з вами особисто.
Дивиться Люба на мене, бачу, що вагається. А потім наче згадала щось, аж злякалася.
— Ні, ні! Скажіть вашому пану, щоб і думати забув! Тільки через пані Елеонору, а то і мені зле зробить, і на себе біду накличе.
— Від кого це? Мій пан — із родовитих, герой війни і нікого не боїться.
— Був вже тут один такий герой… — зітхає Люба, — до мене пан Бенціон прийшов, а офіцер його не пустив. Так потім друзі пана Бенціона ледь його не вбили. А я ще і ляпасів отримала, наче винна, що той офіцерик голову втратив.
— Що то за Бенціон такий страшний? — цікавлюся. Бачу, зблідла вона, перелякалася.
— Не можу я тут із вами розмовляти, мені до пансіону треба, — і побігла. Я ще постояв, подихав глибоко, бо ж красива, стерво, аж серце калататися почало. Потім пішов до трактиру, що примітив неподалік. Бачу, туди, куди треба, потрапив — тут у кожного на лобі стаття зі зводу законів про покарання адміністративні та кримінальні написана, за кожним каторга плаче. Потроху розпитував про того пана Бенціона. Цю загадкову персону тут знали всі, але як тільки я заводив про нього мову, одразу замовкали. Вочевидь, неабияке цабе той Бенціон для одеської босоти, коли всі його так бояться. Замовив я собі пива, сиджу, п’ю, коли підходять до мене двоє. Жиди по вигляду, але одягнені не по-своєму, а по-панськи — в лакованих штиблетах, годинники на грубих золотих ланцюжках, жилетки модні, самі молоді, здорові, дивляться нахабно. Вочевидь, їх тут добре знають та й бояться, бо як побачили їх, хтось у тарілку з наїдками втупився, хтось відвернувся, а хтось геть із трактиру вибіг.
Ті двоє підійшли до мене з-за спини. Один, не витягуючи руки з кишені, встромив мені під ребро щось тверде. Я не рипаюся, не вчора зроблений, розумію, що підпирає мені бік не абищось, а ствол револьвера. Усміхаються мені хлопці.
— Підемо з нами, добрий чоловіче, розмова до тебе є.
— Ну, як розмова є, то чому б і не поговорити. Пішли, погомонимо, — відповідаю.
Вийшли ми з трактиру, зайшли у підворіття, там у двері якісь шмигнули. Мене до стіни поставили, обшукали, забрали мій браунінг.
— Ти хто такий?
І у груди одразу кулаком. Добряче б’ють, мерзотники! Аж закахкав я.
— Кажи, чому про пана Бенціона розпитуєш?
— Бо справа до нього є, — хриплю.
— Фіма, ви тільки подивіться на цього поца, — один каже іншому. — У нього є справа до самого Бенціона!
Регочуть, гицелі. Не заважаю, хай регочуть, сміх же він відволікає, розслабляє. Кривлюся собі й стогну, бідний та нещасний. Вороги мусять думати про тебе гірше, аніж ти є.
— Ванька, яка в тебе справа може бути до пана Бенціона? — питають презирливо. Я дивуюся, звідки вони знають, як мене звуть. Документів при мені не було. Невже заклав хтось? Але хто? Потім тільки дотумкав, що для них всі православні люди — Ваньки.
— Чого мовчиш, поце?
— Важлива справа, — кажу. — Така важлива, що кожному дурню знати того не треба. Тільки самому Бенціону і скажу.