— Ваше благородіє, я вже вас рятував, скільки міг. А зараз тільки один вихід, вислизнути звідси. Як вирішили геройськи померти, то нехай, ваше право. Я людина не горда, краще вже жіночу сукню одягну.
І далі голю вуса. А штабс-капітан їх крутять.
— Ванько, а оце ж від бандитів загинути — ганьба?
— Так точно, ваше благородіє, — киваю, сам вже доголився майже.
— А ще і жиди!
— Найсправжнісінькі! — вмиваюся.
— Давай сюди лезо! — кричить Мельников. Чутно, як Любушка у кімнаті регоче. От шибайголова, а не дівча, тут смерть поруч ходить, а їй смішно!
— Давайте я вас поголю, так краще буде, — кажу їх благороді, бо ж це я сам голюся, а вони все по цирульниках ходять.
Зголив. Та як, без жодної подряпинки, хоч їх благородіє сіпалися, наче кінь, що вовків почув. Важко було штабс-капітану з вусами розлучатися.
Потім Любушка з валізи своєї дістала одяг.
— Ні, панталони не треба! — запротестував Мельников.
— Одягайте, а то замерзнете ще, протягне, де не треба, — каже Любушка. Вміє вона переконати.
Одягли ми і панталони, і корсети, і сукні, й капелюшки. Тільки зі взуттям вийшла біда, бо в черевички Люби ані я, ані їх благородіє не влазили.
— Може, у чоботях пройдемо? — спитав Мельников.
— Ризиковано, — захитала головою Любушка, — а давай їх зубним порошком намажемо, щоб білі були!
Наквацювали ми зубним порошком чоботи, стали перед дзеркалами. Ну що, огрядні такі дами, не красуні писані, але дами, як не дуже пильно придивлятися. Ось так і вийшли ми втрьох під ручку — Люба посередині, а ми із штабс-капітаном по боках і руки в ридикюлях на пістолетах тримаємо. Просто так не здамося, компанію собі на той світ забезпечимо.
— Панове, заради Бога, ви зараз дами, а не гренадери на параді, — шепоче Люба сердито, — хоч крок не карбуйте і посміхайтеся.
Я й сам не дуже вірив, що вдасться, та Господь наш, видно, зглянувся — якраз із готелю виїжджала трупа театру-шансоньє мадам Мімі. Тож ми проскочили у тому галасливому натовпі мадамів повз громил, хоч зізнаюся — в мене тоді палець стерп на куркові пістолета… Вже як під’їздили до Києва, переодягнулися у вбиральні.
Щоправда, його благородь ще мав вдома неприємності від дружини, бо необачно забув вийняти з кишені мундира один делікатний предмет жіночого туалету, і до ладу не міг пояснити, звідки він взявся. Та то таке, потім якось помирилися. Мельников все зробив, як обіцяв, паспорт Любушці видав і з ним вона вже з Петербурга відпливла. Наче у Англії стала аж баронесою, бо не простому капітану голову закрутила. Їх благородіє потім бачили Любушку на перегонах у Парижі.
— Як королева стала! — у захопленні розповідав штабс-капітан. Підійти до неї не насмілився, бо був із Дашенькою, яка б за такі знайомства могла б любому супругові й очі видерти. Я тільки подумав, що Любушка королевою і була, хоча й із простих. Так і я ж не з Гедиміничів, а ось їх благородіє врятував.
Вони тепер до Одеси ані ногою і по борделях більше не ходять. Завели коханку білошвейку, обережні зробилися. А я чув, що невдовзі після нашого від’їзду одеська охранка згоріла. Казали, що внаслідок якогось ганджу електричної проводки, але ось мене щодо цього сумніви беруть.
Припхався я до околотку аж над ранок, зморений, наче пес. Ще б пак, усю ніч стежив за двома важливими бундівцями із закордону. Хитрими вони виявилися і місто добре знали — спочатку довго плутали Подолом, потім зайшли до знайомих і послали хлопчика за харчами та горілкою до сусіднього трактиру, наче збиралися залишитися надовго. Та я теж не в тім’я битий, вже знав такі фокуси, тому оббіг будинок і таки знайшов чорний хід, яким ті бундівці, перевдягнуті на фабричних, вийшли. Теж мені фабричні! Роби вдягли, а руки хоча б вугіллям помазати забули. Йдуть та біліють, пальчики ніжні, наче сосиски у німця Йогансена на Прорізній. Та і хода в них інша, й осанка. Хоч десять роб одягни, а досвідченій людині за версту видно, що то за робітники такі.
Довів їх до квартири, де вони зупинилися, зачекав для впевненості, щоб не чкурнули ті голубчики ще кудись, бо дуже вже меткими виявилися. А тут вже й сонечко встало, двірники мітлами шурхотять, невиспані служниці спішать на базар за свіжими вершками до панського кохфію. Витяг я свого срібного годинника — п’ята ранку. Наче і додому вже пізно йти — поки доплентаюся через усе місто, то вже на службу час збиратися. А околоток рідний зовсім поруч. Козирнув черговому і пішов до філерської. Зняв чоботи, ліг на лаву, накрився кожухом. Ще буде час передрімати якусь годинку-другу, а там хлопці розбудять. Що не кажіть, а не можу в чоботях спати, і раніше через це частенько у халепи потрапляв, особливо на початках служби. Любили тоді мої старші товариші пожартувати з мене, особливо Митрофан Скоробагатько. Якось сховали мої чоботи, поки я дрімав, а тут їх благородіє заходить до філерської. Митрофан як гаркне — смірно! Всі люди як люди — смірно стоять, а я як дурень спросоння чоботи шукаю. Зараз воно зовсім інакше, тепер ніхто такого не утне. Навпаки, он молоді філери і чоботи почистять, і на столі залишать хліба з ковбасою та огірком солоним, щоб коли прокинеться старший товариш, то мав що перехопити.