— Цікава, Ваню, байка, тільки не про нашого поручика. Багдасаров не п’є. Зовсім.
— Чого ж тоді залишився?
— Ну, може, закохався і не схотів розлучатися. Справа молода, зрозуміла. Але брат просить з’їздити і перевірити, що воно там насправді відбувається. Їхати недалеко, до Чернігівської губернії. Я б сам з’їздив, але ж ти знаєш, що ми готуємося до візиту государя-імператора, весь Київ на вухах, не можу і на день відлучитися. А ти, голубчику, поїдь, роздивися, чи все воно добре. Потім доповіси. Ось тобі лист до Багдасарова і гроші на дорогу.
— Слухаюсь, ваша благородь.
Вже за годину їхав я у потязі. Виходити довелося на якомусь полустанку в лісі. Виплигнув, а тут навіть візників немає. Глушина. Постукав до першої хати.
— Доброго дня. Чоловіче, до маєтку полковника Стасова далеко? — питаю у мужика, який із хати вийшов.
— Вісім верст, — каже і нумо за двері ховатися.
— Та почекай! — кричу йому. — Відвезеш?
— Ні! — аж крикнув дядько і за дверима сховався, наче я йому не заробити пропонував, а витратити.
Пішов до другої хати. Ціну назвав, потім збільшив, подвоїв, потроїв, та куди там. Не хочуть везти і край. У кілька дворів стукав, та тільки почують про полковника Стасова, так відразу насуплюються місцеві й везти відмовляються, хоч їм палю на голові теши. Бачу, що не буде діла, плюнув на все і пішки пішов, ходити мені не звикати. Дорога спочатку непогана була, бруківкою вкладена, потім вже путівець звичайний. І чим далі, тим все більш зарослий. Таке враження, що майже і не їздили ним. Дивно це, бо ж наче маєток великий, кілька тисяч десятин, як мені у потязі казали. Може, яка інша дорога є і нею їздять?
Вже аж заморився йти. Взагалі-то, рілля повинна була початися, але навколо лише зарослі кущами, а подекуди і деревами, лани. Видно, що плуга тут не було вже років десять. Дивно це. Звісно, земля тут так собі, то пісок, то глина, та у людей і гірша трапляється, але перелогом все одно не стоїть. Що за господарі такі погані, що і ріллю запустили, і дороги не пробивають?
Йшов собі, коли і будинок побачив. Великий, палац цілий, але сумний якийсь, чорний, із вікнами, наче очниці у черепі. Стояв будинок у оточенні тополь височенних. Знову таки дивно. Навіщо ті тополі під будинком? Від них же тільки тінь та сміття і нічого більше. От колись, як назбираю грошенят, то куплю собі хутірець. Поруч садок посаджу. Яблуньки, вишеньки, груші, сливи, щоб серце раділо і прибуток був. А з тих тополь і дрова погані, не кажучи вже про інше.
Далі йду і оце помічаю, що якось дивно тут. Похмуро і занедбано, більшість вікон у будинку забиті, дах іржавий, по карнизах берізки молоді ростуть, наче їм там і місце. Жалюгідне видовище. А ще біля дому руїни. Мабуть, колись були тут стайні та комори, двір цілий, де вирувало життя, а зараз покинуте і занедбане все. Немов цвинтар старий. Як міг тут молодий поручик Багдасаров залишитися? От якби за діло узявся, щоб лад тут дати… Але паничики-офіцери до цього не годні, мрійники вони. Немає у них ані запалу до роботи, ані жилки до торгової справи, як у тих же німців, або жидів. Тільки б шампанське дудлити та на бали їздити, і все.
Підходжу ближче і бачу, що будинок — руїна руїною. Либонь, і лагодити тут вже нічого, легше новий звести. Аж не віриться, що люди тут мешкають. Але таки живуть. Он на тому брудному віконці горщик із квіткою, а там білизна на мотузках сушиться, а онде димок йде з труби. Постукав у двері, а сам згадав картинку лубочну. Схожий цей будинок на хату на курячих лапах. Того і чекай, що на бік впаде.
— Хто там? — запитав стривожений жіночий голос.
— Мене звати Іван Підіпригора. Я щодо купівлі лісу прийшов, — брешу потроху, бо чим менше про тебе знають, тим більше в тебе козирів.
— Не продаємо ми нічого, вибачте, — відповідає жінка крізь двері. Як же це не продають? Он же у лісі справжньому сидять. Та й бачив я кілька вирубок свіжих при дорозі. Навіщо ж брехати?
— А ще в мене лист до поручика Багдасарова від штабс-капітана Мельникова, — кажу. А сам так відчуваю, що щось у цій справі нечисто.
— Лист? — наче вагається жінка за дверима.
— Так, від штабс-капітана Мельникова. Терміново! Депеша! — кажу я строго, переконливо.
— Ну, добре. Зараз, — наважується жінка.
Чутно кроки. Скриплять мостики, потім шепіт якийсь, знову кроки. Клацає замок і відчинилися двері з таким іржавим стогоном, наче вже століття не відчинялися. На порозі стоїть молодик, років двадцяти п’яти. Високий, худий, блідий і сивий майже увесь. Дивиться на мене підозріло, очі якісь непевні, хвилюється.