— Я — поручик Багдасаров, чим зобов’язаний?
— Лист веліли передати вам, по оказії, — кажу, а сам роблю мармизу просту, як двері. Бо чим простішим тебе вважають, тим краще. — Вибачте, а чайком не пригостите? Цілий день на ногах, пити страшенно хочеться.
— Чаю? — чомусь нервує поручик, наче я в нього грошей попросив. Озирається до будинку, щось собі микитує. Далі зітхнув.
— Ну, гаразд, заходьте, добродію. Зробимо вам чаю, відпочинете трохи.
Запрошує до будинку. Тільки то ж хіба будинок? Сарай для худоби, або печера якась. Пріллю тхне, сліди води усюди, наче тут річки по стелі та стінах течуть. Дах дірявий, а його і не думають латати. Через вологу он стеля провисла, штукатурка зі стін валиться шматками, підлога прогнила, давно вже такої руйнації не бачив.
— Ви обережно, щоб не провалилися, — каже Багдасаров. — Олінька, а чай у нас є?
Заходимо у кімнату, мабуть, кухню, бо он піч стоїть, а біля неї жінка порається. Молода, але якась бліда, хвороблива на вигляд. І погляд у неї колючий, наїжачений якийсь.
— Це моя наречена, Ольга, — знайомить Багдасаров. Він хвилюється чомусь, а жінка навіть уваги не звернула, порається далі. Дивуюся я, що ж панна, а сама хазяйнує! І пере сама, он руки які червоні, натруджені. І ще синці на шиї. Ну це справа молода, хоч до шлюбу і не схвалюється, та життя є життя. Однак надто вже делікатний той паничик Багдасаров, не схоже, що то його робота. Та й губи в нього тонкі, нервові, хіба цими губами таку он квітку поставиш на шиї. Для цього губи потрібні, як у сома. Або у полковника Тівєрцева, який, бувало, поцілує перед фрунтом солдата, якого нагороджує, а потім солдат із синцем ходить від тих губ. Ще жартували тоді, що Тівєрцев замість однієї медалі завжди дві вішає.
Ну, то давно було, а от зараз що відбувається? Дуже дивна сімейка, відлюдники якісь.
— Ви казали про лист? — питає Багдасаров.
— Ага, ось, — віддав йому конверт, що мені їх благородь дали.
Поручик прочитав листа від Мельникова і каже байдуже:
— Перекажіть пану штабс-капітану, що не маю жодної можливості зробити йому візит, оскільки не хочу покидати наречену та її батька. Полковник Стасов зараз дуже хворіє, прислуги немає, а Оленьці самій важко буде. І ліс ми не продаємо.
— Ось ваш чай, пийте та йдіть собі з богом, — баришня Стасова сердито поставила чашку переді мною. Поручик втупився в підлогу, мабуть, ніяково йому за неґречність своєї нареченої.
— Дякую, — кажу і сьорбаю той чай. Ох і чай! Тільки назва, змивки якісь. Я ж бо теж не дуже шикую, але на чаї вже не економлю, бо то ж остання справа. Купую у колоніальній лавці хороший чай, заварюю тільки раз, а потім хлопцям віддаю. Ті скеси, що після мене, ще тричі заварюють, тільки-но б гроші не витрачати. Але навіть і той їхній вже третій краще цих помий, якими пригостили мене. Якби не справа, то і не пив би, пішов би звідси куди подалі. Але я людина служива, є наказ, то є наказ. Ще нічого не знаю про справи тутешні, значить, мушу якось залишитися та дізнатися. Чайок попиваю та посміхаюся доброзичливо, як умію.
— Якщо буде ваша добра ласка, то залишуся тут на ночівлю. Бо вечір вже, а потяг буде лише вранці. Ви не хвилюйтеся, я людина бувала, мені аби прилягти десь, хоч і на підлозі. Клопоту зі мною не буде.
— Ні! — різко каже Ольга.
— Оленько! — втручається поручик, який ще совість має і розуміє, що не можна людини у ліс викидати, коли вже сутеніти починає.
— Ні! — стоїть на своєму вона. Диви, яка жорстока!
— І ногу я натер, поки йшов. Ліву, — кажу і мармизу роблю нещасну. — Невже виженете православного християнина, як собаку, до лісу? — аж голосом затремтів, щоб переконати таки.
І хоч Ольга мовчала насуплено, а Багдасаров махнув рукою.
— Та залишайтеся вже, коли так.
— Ой, дякую! А то ніг під собою не чую, набігався, наче собака, — ото дякую, а сам чай у бік відставив, щоб не пити.
Коли чую — віз якийсь приїхав. Кінь заіржав, крикнув хтось «Тпру!» голосом грубезним, майже скандальним. Поручик аж здригнувся, коли почув.
— Олю, це Ігнатій Євсеєвич, — сказав Багдасаров голосом стиснутим, наче хтось йому горло душив. Стасова одразу надвір побігла, стрибала через провалля у підлозі, наче козеня. Ну і я вийшов подивитися, хто це приїхав. Онде на вулиці стоїть фіра, біля неї здоровезний чорнявий дядько у картузі й жилетці. Ольга до нього підходить, він її хапає і цілує, жадібно, по-господарськи так, наче ото господар корову за роги бере. Бородище у гостя чорне, лопатою, очі гнівливі, грізні. Ольга з його лапищ довгих виривається, щось шепоче йому.