— Це… неймовірно, — промовила я тихо, а тоді поглянула на Тиграна. Той уважно спостерігав за мною. — Цей ліс величезний. Скільки днів треба йти, щоб він закінчився?
— За три тижні ходу він переходить у гори. До краю яких я ніколи не доходив, хоч і намагався якось. Але там дуже небезпечно, і гори ті височенні. Я був підлітком і, чесно кажучи, в якусь мить зрозумів, що навряд чи зможу знайти дорогу назад, якщо прямуватиму далі. Довелось обирати між подальшою мандрівкою і поверненням.
— А… ти пішов так далеко один? Чому?
— Втік з дому.
Я витріщилась на нього.
— Ти втік з дому в дрімучий ліс сам-один?
— Так.
— А чому повернувся? Чи не міг сам виживати?
— Я вже тоді був хорошим мисливцем. Я б вижив, — хлопець потягнувся і пригладив волосся рукою. — Просто згадав, що забув про дещо важливе вдома.
Зрозумівши, що більш розгорнутого пояснення не буде, я змінила тему. Де й поділась моя втома від захвату!
— А де ж твоє… поселення? — я знову поглянула на ліс — густий і безмежний. — Я не бачу звідси жодних проміжків у зелені, де б можна було щось збудувати. Тут хоч галявини є?
— Галявини є, але далеко звідси. Їх не видно. А я і не казав тобі, що живу в поселенні.
— Тобто ти живеш у лісі? Отак просто — в лісі? — здивувалась я.
— А чому дивуєшся?
Я стенула плечима.
— Не знаю.
— Ти лягай і відпочивай, дощу ніби не має бути. А я сходжу і пошукаю щось тобі перекусити, — мовив Тигран.
— Добре, а… птахи?
— Які птахи?
— Ну, які тут мешкають. Не повернуться?
Хлопець засміявся, побачивши побоювання в мене на обличчі.
— Ні, не хвилюйся. Вони відлетіли кілька тижнів тому зимувати в тепліші краї, — мовив хлопець і почав спускатись. Я помітила, що свою палицю зі сферою він лишив, а от сумку — ні. Не довіряє.
А він і не мусить. Я ж сама себе не знаю.
Я думала, що довго лежатиму і дивитимусь у небо, поки Тиграна не буде. Але заснула, тільки-но вмостившись у гнізді.
Він не будив мене — я сама прокинулась, коли сонце почало заходити. Тигран спав, лежачи на спині і склавши на грудях руки. Поза якась аж надто спокійна і розслаблена — сама я спала, згорнувшись у калачик, намагаючись якомога щільніше закутатись у плащ, аби не пропускати пронизливий вітер. Я позіхнула і потягнулась, а тоді спробувала розчесатись з допомогою пальців — що виявилось цілком невдячною справою. Волосся в мене було довгим, довше пояса, і за минулу добу сплуталось так, що дати з ним раду без гребінця було несила. Від того, що в пасмах заплутались гілочки і листочки ставало тільки гірше.
— Вдома дам тобі гребінець, — зронив тихо Тигран. Я поглянула на нього — хлопець розплющив одне око і спостерігав за мною.
— Ти не спав?
— Трохи. Але ти розмовляла вві сні, а це неабияк збиває.
— Ну вибач, — мовила я трохи роздратовано. — Ти зрозумів щось з того, що я говорила?
— Ні слова. Ти нічого не пам’ятаєш?
— Я… — я замислилась. За боротьбою з волоссям і не задумувалась над цим. А тоді раптом відчула щось на щоці. Провела рукою — сльоза. — Я плакала?
— Схоже на те.
— Мені здається, я в чомусь винна. Але не пам’ятаю, чим провинилась і перед ким.
— Не переживай. Якщо зараз не пам’ятаєш, то, може, це й на краще. А в мене є дещо, щоб підняти тобі настрій.
Хлопець сів і, порившись у кишені куртки, простягнув мені великий листок, зв’язаний лозою.
— Що це? — спитала я, розгортаючи подарунок. — Горішки?
У листочку справді була чимала жменя чогось, схожого на горішки.
— Вони. Нічого більше не росте о цій порі. Їх не дуже багато, але енергії тобі додадуть.
— Дякую, — всміхнулась я. — А ти їв?
— Ні.
— То бери половину, — я простягнула йому горіхи. Якийсь незрозумілий мені вираз промайнув обличчям Тиграна і він ледь відсунувся.
— Я не буду, їж усі.
— Але чому?
— Мені не можна їсти, доки не вернусь додому. Не переживай.
Якусь мить я сумнівалась, а тоді стенула плечима і почала їсти горіхи по одному. На смак вони виявились ледь солодкуватими і загалом дуже хорошими.
Несподівано відчула, що голод трохи відступив. Горішки були невеликими, але поживними!
З величезним трудом я сповзла з дерева і потягнулась так, що аж хруснули кістки. Усміхнулась, поглянувши на Тиграна, що вже чекав на мене, а тоді раптом відчула, як до щік прилила кров.
Страх.
Але значно швидше, аніж спрацювала моя незрозуміло чітка інтуїція, Тигран перестав усміхатись і невловимим рухом дістав довгого ножа з піхов на поясі. І спрямував його на мене.