— Добре, вчителю, — сказала я.
— Молодець. А тепер їж і лягай спати. Завтра нам іти увесь день, ми далеко відійшли від Дарвенхарду.
Коли ми вернулись до школи, я отримала вдосталь часу на роздуми над отриманою інформацією. Бо Ярий втілив свої слова в реальність — скував мої руки кайданами. Але це ще було не все.
Він закував мене в пута і посадив до в’язниці. Спершу я думала, що це якийсь жарт, а після довгого перебування в лісі ситуація викликала в мене паніку — вперше в Дарвенхарді. Мені навіть убивати не було так страшно, як опинитись у камері.
Камері, повній ув’язнених підкорених.
Зі скутими руками. В одязі учениці Дарвенхарду. Чорному, з сірою пов’язкою на плечі.
Я не наважилась благати, коли Ярий зачиняв за мною двері, що складались з товстелезних прутів. Він би не послухав. Але я вчепилась в ті прути з такою силою, що, здавалось, от-от вирву їх з кам’яної підлоги.
Не вирвала.
Ярий ледь торкнувся моєї щоки пальцями і пішов. Від жаху я не могла усвідомити, що це все означає.
У ту мить він точно не здавався мені привабливим.
Розділ 6
Коли я дивилась на них, то бачила в зморених обличчях кожного в’язня когось з минулого. Жіночі лиця, почорнілі від голоду і бруду, видавались мені обличчями Вишени, Купави, Ламії та інших дівчат зі Сколісу. Я намагалась і не розглядати їх, і водночас не могла стриматись — я мала переконатись, що тут немає тих, кого я знаю. Одного разу мені привиділось, що я бачу маму — я витріщилась на ту жінку так, що заболіли очі. Вона сахнулась від мене. Не мама, ні.
Я пополотніла.
У камері було близько двох десятків жінок та чоловіків. І таких камер тут було багато. Хтозна, може, в якійсь із тих, що далі по коридору, і є хтось з… з…
Я заплющувала очі, щоб не бачити їх. А вони мене боялись.
То було випробування для всіх. Мене годували краще, приносили їжу таку саму, як споживали інші учні в їдальні нагорі, тоді як в’язням давали смердячу кашу. Я відчувала їхні голодні погляди, хоч як піднімала на когось очі — він опускав голову долу. Я не сміла поділитись.
Хоч безмежно хотіла.
Якби ж то Ярий дав мені книжку чи щось, що відволікало б мене. Але ні, він не дав. Я сиділа, ходила камерою, спала на підлозі поряд з людьми з усіх кутків Циркути, яких привезли сюди чекати, коли чоловікам доведеться працювати на кораблях гребцями, а жінкам — коли їх викуплять торговці-белати, що приїздили сюди набирати рабів у Бактрію.
Вони тихо розмовляли, часом ледь чутно співали. За кілька днів чи то звикли до мене, чи просто зрозуміли, що і я тут не зі своєї волі. Мене спершу дивувало, чому вони не нападають на мене, чому не намагаються відібрати їжу чи просто якось нашкодити. Я майже не спала, я чекала чогось поганого, я… я очікувала, що мене покарають за все, що я накоїла.
Але не напали. Вони були зацьковані настільки, що боялись дивитись на мене і не говорили, хоч я була сама, скута кайданами з коротким ланцюгом, а вони — без ланцюгів, бо з камери не можна було вибратись, та ще переважали мене більшістю. Серед ув’язнених були люди з різних частин імперії; коли вони розмовляли, я відрізняла одну говірку від іншої, хоч і не могла достеменно сказати, хто звідки походить. Окрім двох людей, чоловіка і дружини.
Напевне, їм було трохи за тридцять, але виглядали вони на всі сімдесят. Кістляві, аж чорні, з запалими щоками й очима, — ледь живі. Вони мало розмовляли. Та з їхньої мови я зрозуміла, що переді мною — метеї. Сиві, не молоді і не старі, люди без долі та сенсу життя. Можливо, опинились тут, бо вкрали їжу чи заперечили панові. Або ще з будь-якої провини, яка навряд чи була важчою за котрусь мою, бодай одну із багатьох.
Спочатку я не могла на них дивитись. На них усіх. Переважно сиділа з напівзаплющеними очима, намагаючись слідкувати лишень, аби на мене ніхто не напав. Та ніхто й не намагався.
І десь за тиждень я прокинулась посеред ночі. Хтось тихо і тужливо співав пісню: про зелений ліс поряд із селом, про квіти, що вкривали узлісся. Про сонце, що пестить щоки, та хлопця, який цілує в уста. Я впізнала той голос — то співала жінка-метейка.
В її голосі було життя.
Але жити вона не намагалась. Боротись теж. Жоден з них. Тому вони не нападають. Не нападають тут, як не роблять цього і в селах, і містах, й усьому Метейському краї, і в усій Циркуті. Хоча їх більше.