— Простий перевід. Може чекати кожного з нас.
— Звичайно, Ханно.
В його голосі пролунали нотки примирення.
Я не відповіла, і Ведан пішов собі. А я лишилась стояти на стіні. І дивилась на зорі, почуваючи злість, а не трепет перед незворушною красою.
Мене відсилали в глушину.
— Патрійська. Мова, яку ти вивчила, називається патрійською, — мовив тихо Ярий. Нас чекало придушення повстання в одній з північних частин Циркути. То було моє перше завдання після отримання свого лука та прийняття присяги в столиці Белати. Вчитель поїхав зі мною. Усього нас було десять — величезна кількість дарвенхардців, як на маленьке село, куди ми прямували.
— Я ніколи не чула цієї назви.
— Ти й не могла. Ця назва заборонена і її не вживає ніхто, крім Величних та ще дарвенхардців, бо нас було створено для боротьби з тими, хто пам’ятає подібні мови чи культури. Патрія була завойована багато століть тому, і донині вважається найнепокірнішою землею в Циркуті. Тому цю частину перейменували, і саме після її завоювання по всій імперії заборонили вживання будь-якої іншої мови, окрім белатської. Хочеш знищити народ, лишити його без суті, — убий насамперед його мову. Спів матері дитині. Присяги наречених. Пісні в полі чи байки при вогні… — Ярий на мить замружився, ніби згадуючи те, чого насправді не міг пам’ятати. — Тим, хто не слухався, виривали язики. Сім’ям, родам. Іноді — цілим поселенням. Знадобилось двісті років, аби люди перестали боротись, навіть підкорені. Особливо на колишніх землях Патрії. Але навіть зараз часом хтось згадує… і ми їх караємо.
— Ми… вирвемо їм язики? — запитала я, намагаючись, аби мій голос звучав спокійно. Я ніколи не була надто емоційною, але на те, аби вдосконалити це вміння, пішло багато років.
— Ми заберемо їхні життя, — мовив просто Ярий і мене кинуло в жар.
Повстання, як такого, навіть не було. Просто якийсь дурень понаписував на більшості хат у селі прокльони на адресу белатів. Патрійською.
Я була певна, що більшість жителів навіть не розуміли, що ті символи означають.
Ми приїхали вночі, як тіні, як чорні ворони з довгими, важкими крильми, які мали гострі шипи по краях… Я була єдиним новачком серед інших дарвенхардців, і відчувала їхні погляди… Наче не відверті, наче приховані. Та в них ясно читалось — убивай, або уб’ємо. Вірність має бути доведена.
Ярий майже не лишав мене… майже, бо теж мав роботу. Я не знала, чи захистив би він мене, якби не наважилась убити людей, в чию домівку увірвалась, коли вони саме лягали спати… Молоді батьки та донечка. Чи сам би вбив усіх нас?
Я зупинилась перед ними, звівши стрілу, покладену на лук. Мить на самоті з чужими, відчайдушно наляканими людьми… Зустріч поглядом з батьком, що стискав у руках кочергу, дружиною у нього за спиною, що притискала до себе дитину…
Позаду я вже чула кроки. Я знала, що за ними буде.
На секунду опустила лук. А тоді вістрям стріли вказала на дівчинку і — на куток під ліжком. Кочерга в руках незнайомого чоловіка ледь опустилась. А жінка мимоволі зойкнула — не вірячи своїм очам. На них виступили сльози.
А тоді заштовхала малу під ліжко, надірваним шепотом наказавши не рухатись і не дивитись. Я сподівалась, що та послухається.
Саме опустила зброю, як до хатини за мною увійшов Ярий. Він важко дихав, і в ту мить я не впізнала його, свого вчителя. Того, кого поважала і кому, на відміну від белатів та дарвенхардців, і точно метеїв, була вірною… Кого, здається, я встигла полюбити… В чиєму обличчі не побачила більше нічого знайомого. Переді мною стояв убивця. І я стала такою самою.
Ярий окинув поглядом два тіла на підлозі зі стрілами в грудях — і просто вийшов та пішов далі, не поставивши запитань. А я вибігла за ним, намагаючись не озиратись у той бік, де в кутку кімнати, під ліжком, закинутим нашвидкуруч ковдрою, жевріло налякане життя. І тільки подумки просила зорі, як робила це вже колись давно, коли боялась, що убила Вишену, аби дитина мовчала, поки ми не підемо з села. Аби не вийшла. Аби не ворушилась.
Потім довго не могла спати. Довго запихала в себе їжу над силу, під неспокійним поглядом Ярого, просто тому, що так було треба.
— Як назвали Патрію після її підкорення? — спитала я. То були мої перші слова після вбивства, на третій день нашої подорожі до спустошеного містечка. Ми сиділи в таверні і, як звично, довкола панували приглушені голоси. Мене вражало те, що навіть самі белати, які й створили дарвенхардців, лякались нас. Боялись говорити надто голосно в нашій присутності. Боялись напиватись і сперечатись. Знали ж бо — поряд присутній вищий за їхнє походження Закон. В той вечір я пригадала й інше запитання, яке так цікавило мене колись, та яке з часом призабулось… або не хотіло бути згаданим.