Я сіла і потягнулась. Скинула ковдру, якою накривалась поверх плаща. Мені було зовсім не холодно — не тому, що одягнена була тепло, просто Дарвенхард відучив мене мерзнути.
Небо над головою було ясно-блакитним і таким чистим, що, здавалось, сніг, коли падав на землю, помив його від хмарок. Ні вітерцю. Ні поруху.
Білий-білий світ. І сонце стоїть якраз посередині неба — ідеальний полудень. Стоїть сонце, та не гріє. Світить яскраво-яскраво, аж очам боляче.
Дивно, що я проспала так довго. Завше-бо підривалась на світанку.
Згідно з моїми розрахунками, дістатись до Баргового я мала надвечір того самого дня. Але все сталось не так, як гадалось, — вслід за погожим полуднем, в обід почалась завірюха неймовірної сили. Раптово, стрімко. Я йшла, ведучи за узду Зозулина, намагаючись коритись своїм внутрішнім інстинктам, гостреним у Дарвенхарді, і не здаватись. Довкола не було й натяку на якийсь сховок — а тому треба було йти і йти. Просто, щоб не замело. Та в якусь мить я почала сумніватись — а чи рухаюсь бодай в тому напрямку, куди мала. Година минала за годиною, надворі геть стемніло, Зозулин почав харапудитись. Коневі стало страшно — і не дивно. Я міцно тримала узду, хоч, може, слід було його відпустити — може, тварина без мене швидше б знайшла правильну дорогу. Але я дуже боялась лишитись і замерзнути наодинці. Натренована і сильна, а головне — вперта, я вела його далі, аж раптом не витримала — і впала на коліна. Несподівано для себе. Здавалось — ще зможу іти, ще ноги тримають. А встати не змогла. Розум огорнули неспокій і туга. Зір, що дозволяв бачити в темряві, не допомагав — бо не було, на що дивитись. Сніг падав і падав, в якусь мить я опинилась у ньому по пояс, тож коли впала, він сягнув мені шиї. М’який, але колючий і холодний. Сильний вітер забивав сніжинки за комір, у каптур, вкривав, засипав очі. Я замружилась на мить.
Здалось — стою на березі моря. Позаду височіють вежі Дарвенхарду. Поряд — Ярий.
«Коли здаватиметься, що ти сама…»
Загарчавши, піднесла вільну руку до обличчя і зубами стягнула рукавицю. Виплюнула її на сніг — і сягнула неслухняною, замерзлою рукою за пазуху. Чим він поможе, той свисток? У мене он ноги замерзли й не відчуваю ні їх, ні рук. Здавалось, замерзають мізки, засипає їх снігом, білим-білим… Зір, мій ідеальний зір, притупився від втоми та відчаю.
Піднесла маленький залізний циліндрик з двома дірочками до губ і видихнула в нього.
Ледь чутний, та дивовижно пронизливий звук пролинув довкола, розчиняючись у пітьмі, долаючи снігово-вітряну пелену.
Подула знову. Те саме — звук пішов, та й згубився.
Завмерла. Розвернулась до Зозулина, побачила, як блиснули його очі. Притулилась обличчям до морди і відчула, як тремтить від холоду вірна тварина. І я затремтіла.
Минула, здавалось, вічність. Уже не йшли — не було куди. Втратила лік часу і відчуття напряму. Здалась. Стояла, обійнявши коня, та намагаючись не померти раніше за нього — щоб не лишати одного. Холод, а за ним дивовижна, манлива безчуттєвість огортала тіло. Хотілося спати. Пальці руки, з якої скинула рукавицю, наче примерзли до вкритої кристаликами льоду шерсті Зозулина. Сніг продовжував сипати. Тепер, стоячи на ногах, я була поглинута ним вище, ніж по пояс.
Заплющила очі. Страх минав.
Я ж дарвенхардка. Ми якщо й боїмось, то не надто сильно. І не надто довго.
Втома навалилась на плечі. Сніг заліплював напівзаплющені повіки.
Аж раптом — наче відблиск світла. Ні, не те… не відблиск, ні. Просто… щось… щось…
Тонкий звук. Свист, неголосний, наче різонув по вухах. Схожий на той, що його створила я своїм свистком… але я давно не свистіла.
Повторився знов.
Розплющила очі. Не могла позбутись отупіння, що огорнуло свідомість, та якась маленька іскринка, якийсь незгасимий вогник всередині наказали: давай ще. Свисти.
Напевне, нічого важчого в житті не робила, як підносила свисток до губ рукою, яка не хотіла згинатись. Піднесла — і зробила в нього один з останніх подихів, на які ще здатні були замерзаючі легені.
Засвистіла.
І — впала в сніг, відпустивши Зозулина.
Розділ 10
Пальцями відчувала шерстинки хутра, на якому лежала. Заморгала, проганяючи сон. Зір відновився і знову став прекрасним — я бачила найменші порошинки, що кружляли під стелею в світлі поодиноких променів сонця, їх шерстисту поверхню, розрізняла сотні відтінків. Ковзнула правою рукою ліжком і намацала поряд з ним лук та сагайдак. Порядок.
Порядок?!..
Сіла так стрімко, що в очах на секунду потемніло. Роззирнулась, миттєво схопивши лук і наклавши на тятиву стрілу.