Виявилось, що в Вартовому за останні місяці загинуло сорок сім осіб. З них — десять сервусів.
— Великі вовки прийшли з гір. Це почалось ще навесні. Вони нападали на пастухів, понищили багато худоби. Вовки об’єднуються у зграї, а це становить неабияку небезпеку. З моменту, як ми перестали виганяти худобу на пасовиська, бо почало холодати, звірі вбили багатьох мисливців, які вийшли за межі Баргового. Тоді ж винищили майже весь загін сервусів, які вирішили їх вистежити. До того в Барговому довгий час не перебували на постійній службі дарвенхардці, але ситуація склалась така, що нам довелось послати по вищу допомогу.
— Скільки вас прибуло? — поглянула я на Всевлада. Той ледь скривився:
— Двоє.
— Не замало? Яка за розміром зграя? — мені в голові зринув образ шкури вовка, що лежала нагорі. Пригадала, як один такий поставив все наше село в оборону і покалічив дарвенхардця.
— Цілком достатньо. Зграя складалася з дванадцяти вовків. Два місяці тому ми пішли на полювання. Я убив п’ятьох, мій напарник Еб — стільки ж. Двоє вовків втекли, але ми не змогли їх переслідувати.
Двері, що вели з кімнати надвір, відчинились, і зайшли двоє — хлопчик років дванадцяти і дівчинка років десяти. Я окинула їх поглядом — обоє русяві, зацьковані, тихі, і дуже схожі між собою. Схоже, брат і сестра. Вони принесли кошик, з якого почали розставляти на столі тарілки, ложки і страви, що пахли просто пречудово і були гарячими. Ми сіли їсти. Всевлад приніс дзбан з водою — для себе, і з вином — для Аццо. Так було заведено — в будинку, де мешкали дарвенхардці, тільки вони пропонували присутнім питво. Я продовжувала насолоджуватись чаєм.
— Чому? Що сталось? — спитала я Всевлада. Уважно поглянула на нього — чи не вперше.
— Один з них відкусив Ебові ногу, — мовив неохоче Всевлад і зробив великий ковток з кухля. Наче запиваючи пережите. Хоч пив він, звісно, просту воду. — Мого напарника відкликали, що й не дивно. Я написав лист у Дарвенхард, щоб прислали когось стрімкого і розумного. Радий, що це ти. Ми знову йдемо на полювання, вовки все ще рискають околицями, наче зумисне вчепившись до цього села. Минулого тижня я знайшов останки ще двох мисливців. Треба звірів добити.
— Добре, — погодилась я. — Але мені потрібен бодай день на відпочинок.
— Відпочивай, скільки потрібно, Ханно. Я планував вирушити за три-чотири дні, якщо ти погодишся, — голос Всевлада прозвучав м’яко, коли він звертався до мене, але вже за мить набув сталевих ноток: — А до того часу, Аццо, я забороняю будь-кому покидати Баргове задля їхньої ж безпеки. Заборона стосується як метеїв, так і всіх інших. Навіть якщо в Осердньому і проводитимуть ярмарку, цьогоріч ніхто з Баргового туди не поїде. До того ж, позавчорашній снігопад геть-чисто замів усі шляхи. Можливо, ми чекатимемо довше, ніж чотири дні, доки трохи проявляться з-під покрову дороги.
— Я віддам наказ, — мовив поштиво Аццо.
— От і добре.
— Позавчорашній снігопад? — перепитала я. — Скільки я спала?
— Десь добу, — Всевлад стенув плечима.
— А яка ситуація зі зброєю? Село забезпечене? І скільки тут сервусів?
— Зброї в нас на п’ятдесят сервусів, хоч зазвичай у селі перебуває сорок. Зараз, через втрати, — тридцять. Я написав, щоб прислали ще стільки ж. Баргове в силах їх утримувати, а люди потрібні тут для додаткового захисту. Якщо поруч з’явиться ще одна зграя вовків, а нас з тобою не буде, селу знадобиться оборона. Зважаючи на те, що воно ще й на самому кордоні з Диким краєм.
— А з цим є якісь проблеми? — вирішила уточнити я.
Всевлад мить мовчав, але я відчула, як його тіло ледь напружилось. Втім, це тривало лише якусь секунду.
— Жодних проблем.
«Але ж це не так?» — подумалось мені, та перепитувати я не стала. Не при Аццо. Навряд чи Всевлад приховує (якщо приховує) щось таке, що стосується белатського пана з краю імперії.
— Що ж, був радий знайомству, Ханно. Сподіваюсь, служба в Барговому буде вам у задоволення, — мовив Аццо підводячись.
— Дякую, Аццо.
— А мені пора до справ. То коли вирушаєте, Всевладе?
— За три-чотири дні, як я й сказав, — незворушно нагадав дарвенхардець.
Аццо кивнув і пішов. Маленькі служки, що стояли біля дверей, вклонились йому мало не до землі.
— Залиште нас, — наказала я їм. Коли брат із сестрою пішли надвір і зачинили за собою двері, я нарешті поглянула на Всевлада. Він сидів навпроти мене, розслаблено відкинувшись на спинку стільця.