— Але чому?
— Бо тоді тебе одразу ж вб’ють.
Ми помовчали.
— Будемо сподіватись, що я не ворог. У мене навіть є дві важливі причини.
— Які ж?
— Я дуже хочу прийняти гарячу ванну і поїсти.
Я відчула, як Тигран ледь всміхнувся.
— Прекрасні причини.
— Ти вважаєш?
— Так. Восени це, мабуть, найкращі причини для того, аби лишитись живою.
Я теж усміхнулась. Хоч мені і було трохи сумно.
Ранок обійняв ліс густим сірим туманом. Не було видно птахів, але тільки-но сонце почало сходити, їхній гучний спів сповнив усю округу — і якесь дивне щемке почуття наповнило мої груди.
Тигран довго не випускав моєї руки. Не знаю, що він відчував і про що думав, але я була рада його підтримці. Попри плащ і чоботи промерзла до кісток, зуби мої цокотіли так голосно, що, здавалось, часом заглушали пташиний щебет на пару з моїм буркітливим животом.
Наші пальці несподівано розлучились, коли ми вийшли на одну велику галявину. Тут світу білого не було видно через туман.
Туман?
Десятки хмар диму виривались з-під сухої землі і линули до неба. Навіть на відстані було чути, що під землею тепло — на краю галявини було значно тепліше, ніж у лісі. Дим затуляв похмурі небеса, та світла було достатньо, аби роздивитись сіру кам’янисту землю під нашими ногами. Тут не було навіть трави, хоч у лісі за нашими спинами її вистачало. Я не могла роздивитись, де протилежний край галявини і чи галявина це взагалі, а чи ліс уже скінчився.
— Ласкаво прошу до краю пари і тепла, — мовив тихенько Тигран і стиснув моє плече.
— Ти живеш на задимленій галявині? — здивувалась я.
— Hi-і. Я живу під нею. О, нас уже зустрічають.
І справді — з пари й сутінків з різних сторін галявини йшли люди.
Високі. Напружені.
Я мимоволі зіщулилась.
— Якщо ти нічого не приховуєш, то нічого боятися. А я буду поряд, — прошепотів хлопець.
Та його слова мало мене заспокоїли, коли темні силуети стали людьми і я побачила, що вони озброєні. Четверо здоровенних чоловіків у чорному. І як Тигран збирається мене захищати?
— Коли перший з наглядачів відправив мені звістку, що ти привів сторонню дівчину, я ще сумнівався. Але коли від інших трьох патрульних прийшли такі самі новини, я зрозумів, що це буде жахливо — дивитись, як тобі зітнуть голову, — мовив один з чоловіків — коренастий, чорнявий, з густою бородою. На вигляд йому було років сорок, а може, більше. У руці він тримав довгий ніж — схожий на той, що мав при собі Тигран.
Від слів незнайомця я здригнулась, а Тигран тільки усміхнувся і раптом відпустив моє плече.
— Забудь про закон номер один і згадай про номер п’ять, Власе.
Якусь мить тривала мовчанка, а тоді всі чоловіки раптом засміялись і Влас ступив крок до Тиграна і потиснув йому руку.
— Ну, будемо сподіватись, що тобі є чим довести свої слова. Радий, що ти вернувся, хлопче. Надіюсь, що в цій дівчинці є щось більше за гарне личко. До слова, Євсей буде не в захваті, що ти віддав їй його плащ. Він збирається у подорож і планував забрати свої речі на шляху до Трояндового пагорба.
— Нічого, понесе в руках, — буркнув Тигран. — Ходімо. Я не їв майже тиждень, та й дівчина ледь жива.
— Але дивиться сердито, — зауважив інший чоловік — худорлявий, рудий, молодий.
Отут я дійсно спохмурніла — чому це я дивлюсь сердито? Почувалась я наляканою. Мало того, що не розуміла, про які закони говорив Тигран, так не знала взагалі, чого чекати далі.
Усі рушили вперед і мені не лишалось нічого іншого, як попрямувати слідом. Добре хоч, що Тигран йшов поруч. Хай там як, а його я знала найкраще і довіряла явно більше.
Метрів за чотириста всі зупинились біля круглого отвору в землі, що був діаметром десь у метр. З нього, як і з сусідніх, валив чи то дим, чи то здіймалася пара.
— Доведеться стрибнути. Не бійся, ти не обпечешся і не розіб’єшся. Я стрибну першим, ти — за мною, — сказав Тигран.
— Стрибнути… туди? — пробурмотіла я ошелешено, чим викликала усмішки в незнайомців.
— Так, — мовив хлопець, а тоді раптом притиснув до грудей свою сумку й палицю зі сферою і зник у задимленому отворі. Я від несподіванки відступила на крок і врізалась спиною у Власа.
— Підштовхнути? — спитав він весело.
Я окинула поглядом присутніх і вирішила, що як помирати, то принаймні з гідністю.
І полетіла під землю слідом за Тиграном.
Розділ 4
Я не стрималась і заверещала як ненормальна, коли широким кам’яним жолобом, в якому нічим було дихнути, полетіла під землю. Було страшно настільки, що мені памороки забило. Та не встигла ще й перевести подих, як жолоб раптом зробився пологим і за кілька секунд я вилетіла з нього просто в якусь купу соломи.