«Але ти — учень мого учителя», — подумала я з погордою. Його слова, як не дивно, геть мене не схвилювали. Ярий навчав нас обох. Якими б не були його методи… ми із Всевладом рівні в цьому плані.
— Ти завжди умів гарно говорити.
— Хіба я колись казав забагато?
— Ні. Іноді навіть замало, — усміхнулась я, заштовхуючи дурні думки ночі подалі. — А тепер кажи, що тут відбувається. Що з Диким краєм? Ти щось не повідомив господарю Баргового?
Всевлад схилив голову і якусь мить стояв так. Я не могла бачити його лице, і це мене дратувало.
— Всевладе, розповідай. Я втомлююсь від твоєї таємничості.
— Ханно, коли ти була в Метейському краї востаннє?
— Коли покинула його, прямуючи до Дарвенхарду. Після Сколісу. А чому ти запитуєш?
Всевлад підняв на мене погляд. Його обличчя набуло холодного і жорсткого виразу. Я не пам’ятала його таким. Здавалось, що проміння, яке падає на його високі вилиці крізь вікно, замерзає. Чоловік наче думав: чи вірити мені?
Мимоволі зловила себе на тому, що стискаю рукою пояс неподалік місця, де висить у невеликих піхвах ніж. Що ж це?..
Розслабила руку.
— Всевладе, я хочу тобі довіряти. Але ти маєш довіряти мені.
— Я тобі довіряю. Просто не можу одразу… — він затнувся.
Я зісковзнула з підвіконня, відклавши книгу. Поправила лук і сагайдак зі стрілами, приперті до стіни. Підійшла до Всевлада і зупинилась за крок від нього. Зазирнула, переступаючи жіночу впертість, в такі знайомі очі.
— Добре. Розповіси, коли будеш готовий.
Всевлад ледь усміхнувся, дивлячись на мене з полегшенням.
— Ходімо, я ще не снідала, — буркнула я, а тоді підхопила зброю і пішла до дверей.
Він покрокував за мною.
Розділ 12
Дівчинку, яка прислуговувала нам разом з братом, звали Петіркою. Ми майже не розмовляли, мала не особливо мене цікавила, а я її явно лякала. Втім за день до того, як ми зі Всевладом вирішили піти на полювання на вовків, щось потягло мене заговорити із слугою.
— Хто твої батьки, Петірко? — запитала я, коли мала саме чистила камін в мене у кімнаті. Я перевіряла стан стріл, витягаючи їх одну за одною із сагайдака і розкладаючи на ліжку. Дарвенхардські стріли зазнають пошкоджень нечасто, але я хотіла перевірити, чи нічого з ними не сталось за час моєї мандрівки, зважаючи на дощі і сніги, які впали на мою голову. Вранці навідалась до Зозулина — тварина була чи не єдиною істотою, яка горнулась до мене з любов’ю. Вірний кінь радів моїй з’яві.
— Мати — кухарка в домі господаря Аццо. Батько був лісорубом, — відповіла Петірка, розпалюючи дрова в каміні. В кімнаті повіяло теплом і затишком. Але я відчула холодок, який ковзнув тоном дівчинки.
— А зараз він де? — спитала я, піднімаючи на неї очі. Дівча дивилось на вогник, що вибився в багатті.
— Його одного з перших роздерла вовча зграя.
Якусь мить ми мовчали.
— Скоро ми доб’ємо останніх вовків, — мовила я. Не розраджувала дівчинку, просто сказала це як повідомлення. Не вистачало ще, аби Петірка вважала дарвенхардців героями. Ні, вона має нас боятись. І пам’ятати, що ми сильні.
— А мого дядька убив дарвенхардець, — раптом сказала Петірка. Чи не вперше її голос не затремтів.
— За що убив?
— Вкрав у пана Аццо підкови зі стайні та спробував продати їх на ярмарку. На початку цієї осені. То був Еб. Він зловив і стратив дядька. Ми лишились без жодного чоловіка в сім’ї. Тому моя мама вирішила, що нам з братом час працювати не тільки на господаря в сезон збору чи посадки врожаю.
— І відправила вас до дарвенхардців у найми? — уточнила я. Справді, як я могла забути — якщо метеї відправляли своїх дітей на додаткову роботу до дарвенхардців чи сервусів, їхнім батькам трохи платили. Напевне, я забула про це, бо зі мною та братом ніколи так не чинили.
Петірка кивнула.
— І яке твоє враження від мене? Відповідай правду. Я за неї не каратиму.
— Я…
— Дивись на мене! — гаркнула я. Відчувала, що дівчинка зараз скаже щось… щось таке, на що пробудити нас може тільки втрата близьких. То був момент, коли її страх ненадовго склав крила, поступившись болю.
— Я вважаю, що ви — найгарніша жінка, яку я бачила в своєму житті, господарко Ханно, — видихнула нарешті Петірка, стискаючи пальчиками поділ сукенки, аж ті побіліли. — Але чи ви вб’єте вовка, чи він вас — для мене це не матиме великої різниці.
Якусь мить ми дивились одна на одну і мовчали. Тоді я встала і, обійшовши стіл, зупинилась просто перед дівчинкою. Від її слів я відчула дивний спокій. Мала ж, здавалось, зараз зламає собі пальчики, стискаючи напружено кулаки. Її сплутане русяве волосся було дуже неохайно заплетене в косичку, і це мене дратувало.