Я була вищою за невисоку худорляву дівчинку, а тому, аби зазирнути їй в очі, схилилась і сперлася руками собі на коліна.
— Ніколи не кради підков, Петірко, і нічого, що належить белатам, а особливо — дарвенхардцям.
— Ви не покараєте мене? За мої слова? — прошепотіла дівчинка. Я вперше зауважила, що очі в неї бурштинового кольору, дуже гарні.
— Ну, ти ж нічого не вкрала в мене і відповіла правду, — мовила я втомлено. — Іди. Вечерю може принести твій брат, ти сьогодні вільна.
Дівчинка кивнула і вже подріботіла була до дверей, як я не втрималась:
— Петірко!
Вона зупинилась і озирнулась.
— Твій брат хоче іти в Сколіс?
— Ніхто не хоче туди іти.
Я хотіла сказати, аби вона подумала про це, та прикусила язик і промовчала. Дівчинка потупцяла мить на місці, здивовано дивлячись на мене, а тоді пішла.
Було чути тільки скрип снігу, в який ми провалювались по коліна. Добротні чорні чоботи гарно захищали ноги, та оскільки ми йшли під гору, то кучугури мене трохи дратували. Ще раніше Всевлад розповів, що після виходу з села ми маємо піднятись вище, на якесь плато, перейти його, а вже тоді втрапимо на узлісся, де й почнеться Дикий край. Сильний мороз щипав щоки. Небо було чистим і гарним, але я вже знала, що в цих краях снігові хмари збираються швидко.
У Дарвенхарді я багато чула про ці місцини. Дикий край називався так не лише через височенні дерева і величезних звірів.
Ходили чутки, що в його лісах досі живуть нащадки тих, хто мешкав у Метейському краю, і втік після завоювання його Циркутою.
Зрештою ми опинились на початку великої білої площини. З іншого боку її проростав ліс, могутній і безкрайній. Вгорі почали бігти поодинокі хмарини, сонце стояло вже високо-високо, і через це тіні від хмар падали на плато широкими клаптями, розтинаючи ідеально білу рівну поверхню.
Та все це було звичним і передбачуваним, таким, що можна було уявити з опису. Але ліс… вразив мене неймовірно, варто було лише трохи пройти його гущавиною.
Скелі з людськими обличчями.
— Всевладе, що це таке? — прошепотіла я, побачивши першу з них. Могутній лик з грубими рисами потопав у сніговому заметі, але заплющені очі і ніс з горбиком можна було роздивитись дуже добре. Видавалось, що то хтось заснув і вкрився білою ковдрою, а поки спав, то довкола проріс ліс.
— Велет, Ханно, — мовив тихо Всевлад, зупиняючись поруч зі мною. Його рука ледь торкнулась моєї, наче заспокоюючи. Навіть для дарвенхардки побачити таке — неабияке хвилювання. — Не тривожся, він спить вже багато століть.
— Він один такий?
— Ні, їх повен ліс. Вони… — чоловік затнувся. Я поглянула на нього. Щоки його були рум’яними від морозу, пара виривалася з рота, коли говорив. Чи не вперше за довгий час я побачила, як Всевлад хвилюється. Дійсно бентежиться — не вивчає мене уважним поглядом, не хмуриться, не усміхається.
— Ці велети поснули ще до завоювання Патрії? — спитала я тихо. Десь угорі зірвалась з гілки пташка, посипавши нас сніжком.
Хвилювання Всевлада миттєво змінилось настороженістю. Чорні очі недобре зблиснули.
— Звідки ти знаєш про Патрію?
— Ярий розповів.
— Ярий розповів?
Я стрималась, аби не відступити на крок.
— Так. Він навчив мене патрійської. Я думала, всі дарвенхардці її вчать.
— Так, усі. Але ніхто цю мову так не називає. Нам заборонено говорити це слово, як і всім на землях Циркути. Цього Ярий тобі не повідомив? Ми можемо називати її лише мертвим наріччям.
— Він казав про це… Але я думала, що тобі можу довіряти, — мовила я холодно. Не вистачало ще, аби він мене повчав. — До того ж, Всевладе, зараз ми не на землях Циркути. Ми не в імперії.
Я вимовила це і вперше відчула страх через сказане. Зараз він мене уб’є. Просто тут, біля цього велета.
Всевлад дивився на мене невідривно. Я спітніла, намагаючись витримати жар його погляду.
— Я помилявся. Ти не змінилась.
— Ну, давай ще скажи, як багато в метейці гордині, — сказала я з викликом. Мене понесло. Ми справді не були зараз у Циркуті, я вперше в житті опинилась за межею безкрайньої, здавалось, імперії.
— Я ніколи більше так тебе не назву. Ти дарвенхардка. Чи поранила ти руку і скрапнула своєю кров’ю в чорну чашу в Медії у день, коли дала присягу?
— Звичайно, так роблять усі, — відмахнулась я. — До чого це запитання?