— Бо не усім пояснюють, для чого це робиться! — несподівано гаркнув Всевлад і, підскочивши до мене, схопив за плечі. Я від несподіванки остовпіла. Він не збирався мене вбивати, хоч мої слова про Патрію явно потягли за собою щось більше.
— Я знаю, ким ти була раніше, до Дарвенхарду. Але тепер ти вже не та. І ти присягнула. Та чаша пам’ятає твою присягу. Якщо в тебе виникнуть думки…
— Якщо ти вважаєш, що я здатна на зраду, то чому притягнув сюди, показав цю скелю, Всевладе?! — крикнула я. Мій терпець уривався. Він про щось не розповідав, а мене вимучував.
— Бо нікому з молодих дарвенхардців не пояснюють достеменно, що то за чаша, в яку ми проливаємо свою кров. Я просто хочу, аби ти добре думала над своїми рішеннями… Ханно, я… — він затнувся.
— Ти сумніваєшся в мені! Ти не проти, аби я стала твоїм напарником, але не віриш мені! Якщо це так, то для чого… лишив би мене в спокої!
Я рвонулась від нього, але Всевлад міцно стискав мої рамена. Мені аж памороки забило від злості.
«Тебе не було тут, коли почалися холоди? Восени?»
Слова і події минулих днів промайнули перед очима. Баргове, снігопад, свистки…
Свисток!
— Ти мене обманув, — загарчала я йому в лице. Всевлад трохи відсахнувся, але мене не відпустив. — Ти знав, що саме я приїду до Баргового! Ти не почув би свистка, якби не чекав мене! Ти мав стояти на воротах прислухаючись! Я пам’ятаю ту заметіль, ти мав добре вслуховуватись, адже навіть для дарвенхардця щось розчути в ній було б занадто важко, а надто тихий свист, нехай і характерний! Ти чекав мене, і мав на це причину, але не хочеш розповідати. Ти втягнув мене в щось. Ти написав не абикому в Дарвенхард, ти написав Ярому, правда? Щоб він організував моє заслання в цю глушину! Хоча я навіть не говорила тобі, хто був моїм учителем! Ти обмовився першим, що знаєш, і сказав це так звично, що я й не зрозуміла спершу, що щось не так!
Його подих торкався мого обличчя, а я не могла вдихнути від злості.
— Так, — зрештою мовив Всевлад. Тихо, але голос його ледь тремтів: — Я попросив Ярого, щоб він усе організував. Ми переписуємось із ним. Я знав, хто став його ученицею. Він розповів мені.
— Ось як він узнав, що я була метейкою, — гаркнула я. — Відпусти мене, або я захищатимусь. І ми вже не в Сколісі, Всевладе, ти знаєш, що не зможеш просто стиснути моє горло.
Він розтиснув пальці на моїх плечах.
Я відступила на крок. Тоді — на ще один. Просто, як колись. Нестерпно було стояти поряд з ним. Почувалась так, як тоді, багато років тому, коли йшла, а він стояв у коридорі біля нашого вікна і просив мене лишитись.
— Не йди, Ханно. Не роби цього знову, прошу тебе. Я розповім тобі усе.
І тут я почула те, чого ніколи не чекала в його голосі — благання. Не прохання, ні. Справжню мольбу. І його погляд… Не такий, як раніше. Бо я так багато бачила завжди в його очах — бажання, захват, владолюбство, біль… Але благання там було вперше. Він дійсно розповість. Він привів мене сюди, щоб це зробити. Або ні… та це вже не має значення.
— Ти привів мене сюди, колишню метейку, на землі, де ще живе пам’ять про народ і Патрію, країну, в якій він проживав, і на руїнах якої я народилась. Ти кажеш мені про клятву, яку я дала людям, чиї предки підкорили моїх. Я не збираюсь зраджувати її, Всевладе, бо не бачу причини… Але ти і Ярий — ви наче зумисне зіштовхуєте мене з минулим Метейського краю, на щось провокуєте. Навіщо ти чиниш так зі мною? Що я тобі зробила?
— Ханно, вислухай мене! — його обличчя скривила гримаса. Всевлад важко дихав, я ще не бачила його таким схвильованим. Я завмерла. — Я б ніколи… ніколи не зробив нічого, через що ти могла б постраждати, і не наразив би на небезпеку… І я не розповідав Ярому, де ми познайомились. Просто він написав, що взяв собі ученицю. Описав тебе, назвав ім’я. Можливо, є ще якась Ханна на світі, але тільки ти могла зайти до Дарвенхарду з ногою, в яку перед тим влучила стріла… Я захоплююсь тобою. І я написав йому, що знаю тебе, але ніколи не згадував, де ми познайомились і хто твої батьки. Ярий здогадався сам. Хоч теж про це не писав. Якби ти сама не сказала, я й не знав би. Я…
— Розповідай усе.
Мить.
Тиша.
— Два місяці тому, коли ми пішли на полювання… якраз зупинились, щоб готуватись на нічліг, коли я вирішив зробити ще маленьке коло біля табору. Еб лишився розпалювати вогонь. А я…
Я дивилась на Всевлада, відчуваючи сум’яття і роздратування, і хотіла вернутись назад, до Баргового, а не йти вглиб лісу з напарником, який підозрює, що я збираюсь його зрадити. Але він говорив так… з таким несподіваним болем в голосі і сумнівами, що я не могла знову піти. Стояла і слухала. Вгорі бігли небом хмари, таки заполонивши бездонне небо, сонце стояло вже високо-високо.