Стожар залилась рум’янцем:
— Минуло, не переймайся.
— Я давно такого не бачив. Навіть вдихнувши сонного порошку, ти ще якийсь час намагався з ним боротись, — сказав раптом чоловік з бородою, дивлячись на Всевлада. Ледь нахилив голову набік і нагадав цим рухом хижачку-рись. — Напав…
— А я давно не бачив, аби хтось ловив дарвенхардську стрілу перед своїм оком, — мовив, криво всміхнувшись, Всевлад. Я відчула злість — то мене порошок одразу ж з ніг звалив, а його — ні?!
— Я ріс у Дикім краю. Ваша школа порівняно з моєю — початкова, — прорік зверхньо бородатий, чим викликав посмішки в своїх товаришів. Всевлад ледь пирхнув.
— Що двоє дарвенхардців забули за межею Циркути? — спитав білявий юнак.
Ні я, ні Всевлад відповідати не поспішали.
— Я можу їх розговорити, — промовила раптом дівчина в білому. Я поглянула на неї — і, трясця, таки відчула, що вона зможе це зробити. Було щось в ній… нелюдське. Таке, чого я ще не зустрічала.
Коли я дивилась на неї, нутро моє протестувало проти такої компанії.
— Не треба! — заперечила та, що була схожа на мене, як дві краплі води. — Ще ні, Златодаро.
Я думала, Златодара протестуватиме. (І що це за ім’я таке гарне у стервозної особи?) Але вона покірно схилила голову і трошки відступила.
— Як скажеш.
— Ти б і мене часом так слухалась, — мовив з усмішкою найстарший чоловік. Златодара смикнула підборіддя вгору.
— На відміну від тебе, Анна ніколи не наказує. Врахуй це…
— Тебе звуть Анна? — спитала я, перебиваючи Златодару. Стожар уважно поглянула на мене і кивнула.
— Мене — Ханна, — просто сказала я. Не те, щоб мені хотілося з ними говорити, але дівчина з обличчям, схожим на моє, була єдиним шансом на те, що ми зі Всевладом можемо лишитись живими.
Я не могла звільнитись. Вони повитягали всі мої ножі з рукавів і халяв, я це відчувала. І зв’язував мене, мабуть, найстарший — добротно, примотавши пальці один до одного, а руки — до тулуба. Мотузок не пошкодували.
— Ти ж розумієш, Ханно, що тільки завдяки вашій з Анною дивній схожості і тому, що ваші імена — насправді одне, просто в різних формах, — ви з напарником ще живі? — спитав бородатий.
— Я розумію те, що ви навіть не ризикнули напасти відкрито, використавши шахрайський порошок, — фиркнула я.
— О, — чоловік усміхнувся, скосивши погляд на Анну, — у неї ще й твій характер.
— Неправда, — мовила та хмурячись. — Златодаро, ти ж теж бачиш?
— Що саме? — насторожилась та.
— Пітьму, — уточнила Анна.
Златодара придивилась до мене.
— Я бачу наче кокон довкола них, та й усе. Нічого розгледіти не можу. Дивина.
Я відчула, який погляд кинув на Златодару Всевлад, і зрозуміла, що ми подумали про одне й те саме.
Два Стожара?
— А ти можеш? — спитав Анну юнак.
— Щось… Уривки чогось є. Але вони справді захищені чимось. Гадаю, це пов’язано з тим, що обоє — дарвенхардці. Вони або ж зачаровані, абощо, — мовила Анна, а тоді підвелась і, обійшовши вогнище, присіла перед нами зі Всевладом.
Спершу дивилась мені у вічі, а тоді — значно довше — Всевладові. Вона виглядала геть, як я. Тільки слабша.
Щось вкололо мене в грудях. Мені не подобалось, що вони знаходяться так близько.
— Стожаре, не треба тобі до них… — почав був юнак, та старший зупинив його помахом руки.
— Не заважай їй. Інакше доведеться їх допитувати. Бачиш, Златодара не може розгледіти їхнє єство.
Це не була погроза, просто констатація факту. Але, знаходячись перед собою з різними очима, я б краще пішла на тортури. Бо до болю звикла з дитинства… а тут… я не знала, чого чекати.
Я ледь відсунулась, але ніхто не звернув на це уваги. Анна продовжувала дивитись на Всевлада, а той — спокійно — на неї.
— Ти захищений більше. Тут погляду замало. Щось на твоєму тілі…
Дівчина нахилилась вперед, простягла руки — і трохи закотила рукави Всевладової сорочки догори.
І мені перехопило подих. Я ж не бачила його без довгих рукавів, що приховували зап’ястя, вже дуже давно. Ще зі Сколісу.
Тоді він… тоді його руки були чистими. А тепер передпліччя вкривали кутасті завершення татуювань. Я вже бачила такі. Вони зникали під сорочкою, і, я знала, переплітались його грудьми, ключицями та спиною, розходячись на лопатках, мов чорні крила із символами замість пір’їн.
— Я зазирну в твою голову. І в серце, — прошепотіла Анна, нахиляючись ще ближче до Всевлада і заносячи тонкі пальчики над його жилавими руками. Її очі були неймовірно чаруючими в напівтемряві. Всевладові на мить перехопило подих.