— Та ти геть розклеїлась, — усміхнувся Тигран, сідаючи поряд, а тоді гукнув до гурту людей біля казанів: — Гей, Мале!
Від казанів до нас підбіг верткий, худорлявий хлопчина. На зріст він був нижчий за мене на голову.
— Тигране! Ти спізнився на день і ми вже почали хвилюватись, що з тобою щось трапилось.
Хлопці обійнялись і Мал поглянув на мене. Очі його округлились.
— Ти привів патрійку? — прошепотів він вражено.
— Ні, вона не з Патрії.
— І як ти ще живий?
— Були обставини, — всміхнувся Тигран. Мал знову поглянув на мене:
— Я — Мал. А тебе як звуть?
— Ммм… не знаю. Стожар поки що, — мовила я непевно. Хлопець засміявся.
— Ну так, звісно.
І тільки поглянувши на Тиграна, аж схопився за груди:
— Вона серйозно?
— Серйозніше нікуди.
Мал, здавалось, не міг відвести від мене очей, я аж занервувала. Це незручно, коли на тебе дивляться так захоплено.
— Щось не так? — запитала я.
— Це так, ніби зустріти богиню з давніх легенд, — прошепотів хлопчак.
— Ну все, ти доводиш її до зніяковіння. А вона, до слова, ледь жива. І голодна. Ти ж не хочеш, щоб богиня з давніх легенд померла на нашій кухні?
— Ага, — мовив Мал, так і дивлячись на мене.
— Мале, — поторсав його за плече Тигран. Той нарешті відвів від мене погляд і подивився на друга.
— Га?
— Вона голодна. А я тиждень пив саму воду.
— Так, зараз.
Наче зачарований, Мал відійшов від нас і подався до казанів.
— Хто я така? Чому він такий шокований? — спитала я тихенько. — Може, вже минув час таємниць і ти можеш мені розповісти?
— Ні, я розповім тобі завтра. Після того, як виспишся і відійдеш з дороги. Ти надто сонна, щоб сприймати подібну інформацію, — мовив Тигран безапеляційно.
Я відчула роздратування, що, схоже, граничило з істерикою. Очі почало щипати. Чому він нічого мені не каже? Завів невідомо куди, де мене спершу хотіли вбити, а тепер богинею називають, а пояснень ніяких не дає.
Аби не потекли сльози, я закліпала і поглянула в той бік, куди побіг Мал. Під казанами горів вогонь, а дим виходив у широкі щілини в стелі. Мал щось захоплено шепотів, часом озираючись на нас, і водночас ополоником з довжелезною ручкою наповнював дві миски бульйоном з одного з казанів. У мене аж слинка потекла. Інші кухарі недовірливо дивились то на хлопчака, то на нас.
— Не плач і не засмучуйся. Я більше нічого від тебе не приховуватиму, — тихо сказав Тигран. Я вперто дивилась у інший бік. — Ну ж бо, поглянь на мене.
— Не хочу.
Він тихо засміявся.
— Не вірю.
Я повернулась до нього. Хлопець виглядав втомленим і, як і завше, спокійним.
— До завтра нічого не зміниться. Якщо хочеш знати щось про себе, то скажу тобі, що ти — дивовижна.
— Я зараз несприйнятлива до компліментів, — сказала я сухо.
— Це не комплімент, а правда. Стожари зникли багато століть тому. Це диво, що ти з’явилась.
Я зітхнула.
— Я зовсім не відчуваю себе надзвичайною.
— Хіба сонце усвідомлює, яке воно сліпуче?
Я не встигла нічого відповісти, бо перед нами поставили дві миски бульйону і ще одну — з тушкованим м’ясом.
— Смачного, — побажав Мал і сів навпроти. — У вас є небагато часу до того, як почнеться обід. Тут буде сила-силенна людей, а Стожар не виглядає готовою до сотень запитань і знайомств.
— Ми підемо до того, — кивнув Тигран. — Стожаре, не поспішай з їжею. Ти надто голодна і тобі може стати погано.
Намагаючись не залити в себе все одразу ж, я мовчки пила бульйон маленькими ковтками — гарячий, неймовірний. Шлунок вдячно буркнув і затих.
Покінчивши з бульйоном, я поглянула на Мала.
— М’ясо одне.
— Воно тобі. Тигран до завтра питиме тільки бульйончик, — всміхнувся той.
Я здивовано поглянула на Тиграна. Він кивнув.