— Я тиждень не їв, треба, щоб шлунок адаптувався. Мене просто знудить.
Я стенула плечима і прийнялась за м’ясо, черпаючи розварені соковиті грудочки великою дерев’яною ложкою.
— Як взагалі можна не їсти тиждень і залишатись таким сповненим сил, як ти?
— Завдяки Волі та її зіллю. Вона тобі все розповість. Та й узагалі, Шукачів тренують з дитинства.
— Я принесу тобі попити, — мовив Мал і за мить повернувся з кухлем якогось ароматного чаю. Я випила половину і відчула в животі болючий спазм. Схоже, трохи об’їлась. І не дивно.
Але воно того варте.
— Все, пора йти, — промовив Тигран підводячись. — Наїлась?
— Так. Дякую, Мале, — сказала я.
— Приємно було познайомитись, — кивнув Мал і, схопивши брудний посуд, зник у якомусь сусідньому приміщенні.
— Зараз приймемо ванну і завалимось спати, — мовив Тигран, знову ведучи мене тунелями. Тепер, на повний шлунок, вони не здавались мені такими похмурими, як спершу. — Ми йде…
— Як ти мене злякав!
Щось стрімке, з довгим білим волоссям, врізалось у Тиграна, мало не збивши його з ніг. Хлопець засміявся і поцілував високу дівчину в ніс.
— Налякав?
— Ти затримався на день. Хоч ніколи не затримувався й на годину! — дівчина перевела погляд на мене. — А ти — Стожар?
— Схоже на те, — відповіла я.
— Треба тебе відмити, — усміхнулась вона. — Мій брат зовсім не вміє дбати про дівчат у дорозі.
— Ну, я не замерзла на смерть і не померла з голоду завдяки йому, — усміхнулась я у відповідь і перевела погляд з дівчини на Тиграна.
Отже, це його сестра.
Здивована, я відчула полегшення.
— Павутиння вже гуде, чутки тут розходяться швидко. Я взагалі здивована, як тунелі не розвалились від купи цікавих.
— Ми просто йшли сюди обхідними шляхами, — мовив Тигран. — До речі, Стожаре, це невиховане створіння, яке не вміє представлятись під час знайомства, — моя сестра Либідь.
Десь ліворуч з тунелю почулись голоси.
— Змиваємось, — проказала Либідь і ми пішли в протилежний бік.
За якийсь час стало жаркіше і тунель знову почав роздвоюватись.
— Так, я — ліворуч, ви — праворуч, — мовив Тигран. — Либідь, не лишай її ні на мить, ясно?
— Ясно, командире, — промовила дівчина з усмішкою і, перш ніж я встигла щось сказати, взяла мене за руку і потягла в тунель ліворуч.
— Він не може з нами піти, бо зазвичай чоловіки і жінки миються окремо, — пояснила дівчина. Тим часом тунель почав розширюватись і сповнюватись парою. А тоді раптом скінчився просторою підземною залою, ще більшою, ніж та, в якій ми вечеряли. І я охнула від здивування — в залі, у світлі сфер, виднілось п’ять, а може, й більше, великих басейнів. Вода в них парувала, а краї були обкладені світлим каменем. Було дуже тепло.
— Як це можливо, під землею? — прошепотіла я.
— Нижче, значно нижче протікає гаряча ріка. В деяких місцях її води намагаються пройти нагору і ми це використовуємо. Не бійся, в басейнах вода тепла, а не гаряча. Роздягайся — зараз час вечері, ніхто не прийде купатись. Я принесу тобі простирадло, бо те шмаття, в яке ти загорнена під плащем, треба попрати і полатати. Потім дам тобі нормальний одяг.
Либідь пішла в якийсь менший, бічний тунель, а я на мить завмерла в нерішучості.
А тоді так швидко, як могла, скинула з себе і плащ, і сорочку, і білизну, і тим паче остогидлі чоботи та шкарпетки, та обережно, мало не навприсядки, спустилась кам’яними східцями в найближчий басейн.
Якби можна було розтанути від блаженства — я б розтала.
— Вставай, Стожаре. Вже ранок.
Я розплющила очі. Цієї ночі мені нічого не снилось. У кімнаті Либіді було так само, як і тоді, коли я засинала, — темряву розганяли дві невеличкі сяючі сфери. Ніяких ознак ранку я не побачила — та й не могло їх бути під землею.
— Тут завжди темно, звикай, — мовила Тигранова сестра, простягаючи мені кухоль з водою і гребінець. — Рушник на стільці. Умивайся і вдягайся. Я піду розбуджу Тиграна, він після подорожей втрачає відчуття часу. Твої нові речі поряд з рушником. Принесли за Ждановим наказом. Одяг, який могла запропонувати я, виявився, на його думку, занадто простим для Стожара.
Я не зрозуміла, що ховалося за останніми словами Либіді, бо та вже покинула свою кімнату — тільки завіса, що заміняла тут, під землею, двері, сколихнулась.
Я сіла і позіхнула. А тоді умилась, а воду, що лишилась, просто випила — в горлі було сухо, як у пустелі. Повіки в мене трохи набрякли від довгого сну, а все тіло було неймовірно розслаблене. Опік на долоні почав загоюватись і майже не докучав.